Справа була не лише в сексі, хоча й секс становив більшу частину – стільки ж для досі нестарої Еві, скільки й для позбавленого сексу Фергюсона, котрий ходив усюди з постійним стояком, властивим усім молодим людям, і йому все було мало, вони удвох опинилися в пастці необхідності загортатися один в одного та сплітатися руками й ногами в шалених натисках плотського забуття, квітчастий, нестримний секс, що спустошував їх начисто, і вони хапали ротами повітря, – або ж тривалі, повільні збудження від дотиків шкіри, якомога м’якше й обережніше, очікування миті, коли вже несила чекати, щедрість усього цього, почергові насолода й насилля цього, а оскільки еротична історія Фергюсона обмежувалася досі лише однією постільною партнеркою, стрункою, легкокостною Даною з маленькими грудьми та вузькими бедрами, то Еві, крупніша та більш істотна, являла собою для нього новий різновид жіночності, котра спершу й збуджувала, й дивувала, а відтак – дивувала знову, оскільки дивним у сексі було все. Це – насамперед, проте цим справа ніяким чином не обмежувалася. Зчеплення тіл. Тіла, що здіймаються догори і в’ялі, теплі тіла й гарячі, тіла сідниць, вологі тіла, тіла з членами й пиздами, тіла ший і тіла пліч, тіла пальців і тіла пальпуючі, тіла рук і губ, тіла, що лижуться, і – завше й вічно – тіла лиць, їхніх облич, що дивляться одне на інше в постелі і поза нею, лице Еві не було гарним, ні, його не можна було навіть віддалено розцінювати як гарненьке ні за якими стандартами, насильно введеними того року, – надто багато носа, рублена італійська фізіономія, в котрій забагато кутів, але ж якими очима вона на нього дивилася, жагучими карими очима, що впивалися просто в нього, ніколи не ховалися, не прикидалися, що за ними існує якесь почуття, якщо його там не було, і чарівність її двох передніх, злегка кривуватих зубів, від чого на обличчі в неї читався найлегший натяк на неправильний прикус і рот її ставав найсексуальнішим у всій Америці, а краще всього те, що Фергюсонові випало провести з нею ніч, що було б неможливо при Дані більше двох-трьох разів, а тепер так бувало щоразу, і надія прокинутися вранці поруч із Еві допомагала йому засинати найглибшим, блаженним сном, яким він коли-небудь спав.
Вони бачилися по вихідних – кожні вихідні в Нью-Йорку, доки його дід на початку квітня не повернувся з Флориди, і життя Фергюсона, і без того розколоте, тепер витрачалося на стрибки через дедалі ширшу порожнечу між студмістечком і містом, п’ять ночей на тиждень в одному місці, дві ночі на тиждень в іншому, домашня робота та заняття з ранку понеділка по ранок п’ятниці, а на Мулігена часу не залишалося, оскільки Фергюсон був стипендіатом Волта Вітмена, і зганьбитися йому не дозволялося ніяк, а тому вкрай необхідним було виконати всі зобов’язання перед Принстоном до того, як опівдні в п’ятницю поїхати до міста (завдання з читання, доповіді, підготовка до контрольних, обговорення Зенона й Геракліта разом з Говардом), і лише після всього він повертався до другої половини свого подвійного життя в Нью-Йорку, що означало Еві з тієї миті, коли та в п’ятницю дзвонила в двері між шостою й сьомою, Муліген – у ті п’ятничні години перед тим, як вона з’явиться, Муліген на чотири години вранці в суботу й неділю, відтак обід і – разом до міста, а потому – суботні вечори з його друзями чи її друзями, чи просто вони удвох у кіно, в театрі, на концерті або ж у квартирі катаються по ліжку, і друга половина їхніх усічених неділь, коли вони поверталися в тишу спальні після пізнього сніданку, розмовляли чи не розмовляли до чотирьох, п’яти чи шести, коли нарешті примушували себе вдягнутися, і Еві відвозила його на вокзал Пенн. То завше була найгірша частина – прощання, а після нього увечері в неділю потягом назад до Принстону. Скільки б раз він не здійснював цю подорож, він так до цього й не звик.
Вона була єдиною людиною, котра читала всі його оповідання, написані за останні три роки. Вона була єдиною, перед ким він відкрився з приводу нестерпних обмежень, які він наклав на себе після смерті Арті Федермана. Вона була єдиною, хто розумів усю глибину гіркоти, котру відчував він стосовно власного батька. Вона була єдиною, хто цілковито розумів усю природу хаосу, що кипіла в ньому, суперечливу суміш жорстких, безжальних суджень та шаленого презирства до американської зажерливості до великого долара в поєднанні із загальною м’якістю його духу, з його безмірною любов’ю до небайдужих йому людей, з його правильністю хорошого хлопчика та хиткою незграбністю в усьому, що стосувалося справ його власного серця. Еві знала його краще, ніж хто завгодно. Знала вона, до чого винятково дивним він був, проте наскільки захоплювало дух від того, яким нормальним він видавався, нібито був прибульцем, що тільки-но приземлився у своєму літаючому блюдці, сказала вона йому якось уночі ще в липні (ще до випадку з дверним дзвінком, вони тоді ще й не підозрювали, що в підсумку опиняться разом у ліжку), людиною з відкритого космосу, зодягнутою так само, як і будь-який землянин двадцятого століття, найнебезпечнішим шпигуном у всесвіті, і цю виключно дивну особистість дивним чином втішали її слова, оскільки саме так він і бажав про себе думати, і йому давало задоволення вважати, що вона єдина про це знає.