І? – спитав Фергюсон.
І в четвер усе закінчилося. З мене вилився весь світ, і досі кров хлище так, ніби мене в живіт ножем тикнули. У тому сенсі, ти ж сам це знаєш. Ти зі мною вчора спав.
Так, крові було багато. Більше, ніж звичайно. Не те щоб мене це схвилювало, звичайно.
Та й мене. Проте найголовніше от що, Арчі, зі мною щось відбулося. Я тепер інша.
Ти впевнена?
Так, цілком. Я хочу дитини.
Фергюсон не одразу зрозумів, про що це вона каже, всю цю купу непояснених деталей і незручних питань на кшталт того, хто буде батьком цієї дитини, і як вона гадає стати матір’ю, не виходячи заміж, а якщо вона незаміжня і не живе з ким-небудь, то як вона й надалі викладатиме і буде матір’ю одночасно, якщо в неї не вистачить грошей платити няні чи бейбі-сіттеру?
Еві відкинула всі ці питання, влаштувавши йому коротку екскурсію по своєму внутрішньому життю, з великим упором на любовну й сексуальну частину цього життя, на хлопчиків і чоловіків, за котрими сохла в роки між дівоцтвом і теперішнім часом, на добрі й погані рішення, які ухвалювала, на ефемерні пригоди й тривалі союзи, що в підсумку ні до чого не призвели, коли найгіршою помилкою стало її неможливо раннє заміжжя з Боббі Монро, що протягнулося аж два з половиною роки, і найдивнішим у всіх цих пристрастях, надіях та розчаруваннях, мовила Еві, було те, ніхто ніколи не робив її щасливішою, ніж він, її хлопчик-мужчина Арчі, її незамінимий Арчі, і вперше у своєму житті вона зараз із тим, кому, як вона відчуває, можна довіряти, з тим, кого вона може кохати, одночасно не страхаючись, що їй надають по руках за те, що кохає надто сильно чи надто багато. Ні, Арчі, сказала вона, ти не схожий на всіх інших.
Ти перший чоловік, котрий мене не боїться. Це, взагалі-то, чудова штука, і я намагаюся проживати її якомога повніше, адже глибоко всередині ти знаєш і я знаю, що це довго не триватиме.
Не триватиме? – спитав Фергюсон. – Як ти можеш таке говорити?
Тому, що не може. Бо не триватиме. Тому, що ти ще надто молодий, і рано чи пізно ми вже не годитимемося одне для одного.
Ось у чому вся суть, зміркував Фергюсон, – передчуття того часу, коли вони вже не будуть разом, того майбутнього часу, коли все, що відбувається зараз, зникне, і вони перетворяться на примар пам’яті, що живуть лише в головах один одного, в безтілесних істот без шкіри, чи кісток, чи сердець, і от саме тому вона думає тепер про немовлят і хоче собі такого ж – через нього, через її бажання, щоби батьком дитини став він, тим примарним батьком, котрий заповідає своє тіло її дитині і надалі житиме з нею вічно.
Сенс у цьому був. І знову-таки, взагалі ніякого сенсу в цьому не було.
Нічого термінового, сказала вона, і їй би не хотілося, щоб він про це думав занадто часто, просто тепер виникла така нагода, і є сенс заховати її куди-небудь у глибину їхніх голів і продовжувати жити, як раніше, і ні, вона зовсім не просить його брати на себе якусь відповідальність, йому навіть не доведеться підписувати свідоцтво про народження, якщо не захоче, це буде її клопіт, а не його, і слава богу, що жінкам не треба бути заміжніми, щоб родити дітей, сказала вона, а потім засміялася, випустила напругу гучним реготом людини, котра все для себе вже вирішила й більше нічого не боїться.
Вони продовжували, як і раніше. Єдина різниця тепер полягала в тому, що Еві свою діафрагму залишала вдома, а Фергюсон перестав купувати презервативи.
Його не турбувала думка про те, аби стати батьком, так само, як не турбувала думка про те, щоби стати чоловіком, коли він робив пропозицію Дані. Непокоїла його думка про те, що він може втратити Еві. Тепер, коли вона зробила цю песимістичну заяву про неминучий кінець їх як пари, він сповнився рішучості довести її неправоту. Проте якщо час доведе, що вона все ж мала рацію, то він наслідуватиме її приклад і спробує якомога більше взяти від того часу, що вони проводять разом, тим, щоб жити якомога повніше.
Ймовірно, він уже й мислив якось нечітко, проте Фергюсонові так не здавалося. Очі його розплющились, і світ довкола був переповнений.