Минали місяці.
Він написав двадцять четвертий розділ «Мандрів Мулігена» – звіт про виснажливу подорож Мулігена додому з країни, охопленої трьохсторонньої громадянською війною. Книга Фергюсона була закінчена, всі її сто тридцять одна сторінка, надруковані через два інтервали, та він не спалював рукопис, як мав намір спочатку, а заліз у свої заощадження і потратився на неймовірну суму в сто п’ятдесят доларів – найняти професійну машиністку, аби та віддрукувала йому три примірники (оригінал і дві копії), котрі він відтак подарував Еві, Говардові й Ною. Всі вони завірили його, що їм сподобалося. Це Фергюсона заспокоїло, проте до того часу його вже нудило від Мулігена, і він мріяв про свій наступний проект, ризиковану спробу під назвою «Багряний зошит».
Селію Федерман прийняли в Барнард і в УНЙ, і восени вона мала намір починати навчання в Барнарді зі спеціалізацією по біології. Фергюсон надіслав їй букет білих троянд. Вони й далі час від часу спілкувалися по телефону, та після того, як у в їхніх життях виникли Брюс і Еві, субот у Нью-Йорку вони разом не проводили.
Говард і Фергюсон вирішили й далі жити разом до закінчення коледжу. Наступного року вони вже харчуватимуться в Клубі Вудро Вільсона – то був не обідній, а радше антиобідній клуб для студентів, котрим не хотілося вступати до жодного клубу. Там харчувалися деякі найрозумніші студенти. У затишній їдальні розташувалось столиків із двадцять, маленьких, кожен на чотири особи, а тому заклад являв собою щось на кшталт кафе-анти-кафе, і позитивного в ньому, поміж іншого, було те, що туди часто приходили викладачі, проводити після десерту неформальні бесіди. Говард і Фергюсон планували запросити туди Негла – обговорити один із своїх найулюбленіших фрагментів з Геракліта: Без надії не знайдеш того, на що не сподіваєшся, оскільки воно стане недосяжним і недоступним.
Ной повідомив йому, що має намір провести літо, працюючи над своїм давнім задумом екранізувати «Душевні шнурки» у вигляді чорно-білої короткометражки. Коли Фергюсон порадив йому не витрачати час на цю дитячу нісенітницю, Ной відказав: «Пізно, Арчібальд, я вже написав сценарій, а шістнадцятиміліметрова камера вже взята напрокат за суму в нуль центів».
Джим сумнівався у своєму майбутньому на факультеті фізики Принстону і по багатьох місяцях вагань і внутрішньої боротьби більш-менш наважився кинути все після магістратури та піти викладати природничі науки в школу. Я не такий спец, яким вважав себе раніше, сказав він, і не бажаю тратити життя другосортним асистентом, працюючи в чиїй-небудь лабораторії. До того ж вони з його подругою Ненсі хотіли одружитися, а це означало, що йому доведеться знайти собі справжню роботу зі справжньою заробітною платою і стати повноправним членом реального світу. Фергюсон і Джим відклали свої плани дійти пішки до Кейп-Кода, та коли в квітні настали пасхальні канікули, вони здійснили піший перехід з Принстона на Вудхол-кресент, миль із тридцять п’ять по прямій на мапі, проте якщо за крокоміром Джима – то й більше сорока. Просто переконатися, що це їм під силу. Звичайно ж, того дня дощило, і, само собою, вони змокли до нитки до того часу, як зійшли на ґанок будинку й подзвонили в двері.
Емі вступила до СДС і найшла собі нового дружка – свого ровесника з Брандейса, котрий, як з’ясувалося, родом був із Ньюарка і також виявився чорношкірим. Лютер Бонд. Яке гарне ім’я, подумав Фергюсон, коли Емі повідомила його по телефону, а як же твій батько, спитав він, батько вже про це що-небудь знає? Ні, звичайно, відповіла Емі, ти насміхаєшся? Не турбуйся, сказав Фергюсон, Ден зовсім не такий, йому буде все одно. Емі хмикнула. Не розраховуй на це, мовила вона. І коли ж я із ним познайомлюсь? – спитав Фергюсон. Коли захочеш, сказала Емі, де завгодно, лише не на Вудхол-кресент.
Його дід повернувся з Флориди дуже засмаглим, набравши в районі талії ще з десяток фунтів, і з шаленим блиском в очах, від чого Фергюсон мимоволі замислився, що то за неподобства чинив там старий разом із лотофагами Сонячного штату. Слухати про це йому зовсім не хотілося, це точно, а оскільки дід входив до списку рідні, яку слід було тримати в невіданні відносно їх роману з Еві, і ледь Бенджі Адлер повернувся до себе в нью-йоркську квартиру, їхня нью-йоркська ідилія завершилася. Західна П’ятдесят восьма вулиця тепер була недосяжною, а оскільки квартири на заміну ніде в місті в них не було, єдиним рішенням було махнути рукою на Нью-Йорк і проводити дні й ночі в напівдомі Еві в Іст-Оранджі. Звикнути до цього було важко. Більше ніяких п’єс, чи кіно, чи вечерь із друзями, лише вони удвох п’ятдесят безперервних годин кожні вихідні, та який ще вибір у них був? Вони поговорювали про те, щоб зняти маленьку квартирку-студію де-небудь в центрі міста, недороге місце, котре повернуло б їм місто і можна було не залежати від непутящих дідусів чи кого б то не було ще, проте навіть дешевих вони собі дозволити не могли.