Його життя ледве почалося, сказав собі Фергюсон, його життя ще навіть не почалося, а найістотніша частина в ньому вже мертва.
Падіння дому Фергюсонів.
Ніхто, жоден інший за ним ніколи не послідує, ніхто ні тепер, ні коли б то не було ще, аж до закінчення часів.
Падіння до ранга примітки в «Книзі земного життя», людина, віднині відома як Останній із Фергюсонів.
6
6.1
Пізніше, точніше сказати – рік, і два, і три потому, коли б Фергюсон не оглядався і не думав про те, що відбулося між осінню 1966-го та випуском Емі на початку червня 1968-го, у його спогадах чільне місце посідали кілька подій, що чітко виділися, попри минулий час, а от багато інших, якщо не більшість, стерлося до тіней: ментальний живопис, складений із кількох ділянок, омитих сильним, прояснювальним світлом, а інші ділянки вкриті матовістю, аморфні фігури, що стоять у похмурих бурих кутках полотна, а там і сям – ляпки найчорнішого ніщо, зачорнена пітьма чорного гуртожитського ліфту.
Троє інших, що ділили з ними блок – до прикладу, їх однокурсники Мелані, Фред і Сью в перший рік, Аліса, Алекс і Фред у другій, – в історії не грали ніякої ролі. Вони приходили і йшли собі, читали свої підручники й готували собі їжу, спали у себе в ліжках і віталися, коли вискакували вранці з ванної, та Фергюсон їх ледве помічав і з дня на день дуже важко пригадував їхні обличчя. Або моторошна дворічна програма з природничих наук, котру він нарешті взяв собі на другому році навчання – записався на курс, що знущально називався «Фізика для поетів», і пропускав майже всі заняття, а потім у шаленому поспіхові одних вихідних написав липову лабораторну з допомогою однієї з подруг Емі, математички з Барнарда, – зовсім не важливий захід. Навіть його рішення не входити до правління «Спектейтора» мало не надто багато ваги в нашій оповіді. Питання стояло про затрачений час, не більше того, відсутність інтересу тут ні до чого, та Фрідмен, Мальгауз, Бранч та інші витрачали на газету по п’ятдесят-шістдесят годин на тиждень, а це більше, ніж бажав витрачати на неї Фергюсон. У жодного з членів правління не було подруги – на кохання не вистачало часу. Жоден із них не писав і не перекладав віршів – не було часу на літературу. Жоден із них успішно не виконував навчальні завдання – на навчання не було часу. Фергюсон уже вирішив не кидати журналістику після випуску з коледжу, але тепер йому потрібні були Емі, його поети та його семінари з Монтеня й Мільтона, а тому він пішов на компроміс – залишився в газеті репортером та асоційованим членом правління, всі ці роки багато писав у газету і раз на тиждень служив нічним випусковим редактором: для цього треба було з’являтися в редакцію у Ферріс-Бут-холі і складати заголовки до статей, котрі надрукують у завтрашньому ранковому випуску, готові статті відносити на четвертий поверх наборщику Анджело, забирати готові стовпці, виклеювати макет номера, а відтак близько двох годин ночі гнати на таксі до Брукліна, щоб віддати макет до типографії, котра друкувала двадцять тисяч примірників, а ті в розпал ранку доставлять у студентське містечко Колумбії. Фергюсонові подобалося брати участь у цьому процесі, проте ні це, ні його рішення не входити до правління, по суті, нічого не важили.
А важило ось що: в ті роки померли обидвоє його прабатьків, дідусь – у грудні 1966-го (серцевий напад), а бабуся – в грудні 1967-го (інсульт).
Також важила Шестиденна війна (червень 1967-го), та вона почалася й закінчилася надто швидко, щоб аж так важити, зате расові конфлікти, що вибухнули в Ньюарку наступного місяця і тривали довше війни на Близькому Сході, змінили все назавше. От його батьки відзначають перемогу крихітних, звитяжних євреїв над своїми циклопічними ворогами, а через хвилину крамницю Сема Браунштайна на Спрінгфілд-авеню вже громлять і грабують, а батьки Фергюсона складають намет і тікають до пустелі – їдуть не просто з Ньюарка, не просто залишають за спиною Нью-Джерсі, а до кінця року опиняються аж у південній Флориді.
Ще одна пляма світла на полотні: квітень 1968-го та вибух у Колумбії, революція в Колумбії, вісім днів, котрі струснули світ.
Усе інше світло на картині омивало лише Емі. Темрява над нею і під нею, темрява за нею, темрява по обидва боки від неї, але сама Емі огорнута світлом, світлом таким сильним, що вона в ньому майже невидима.
Осінь 1966-го. Емі, відвідавши півдесятка зборів СДС, взявши участь у триденному голодуванні на сходах бібліотеки Лоу на початку листопада на знак протесту проти вбивств у В’єтнамі, спробувавши донести свої аргументи у численних бесідах зі спільниками у Вест-Енді, «Угорській кондитерській» та «Коледж-Інні», поступово починала розчаровуватися. Вони мене не слухають, сказала вона Фергюсонові, коли вони удвох якось уночі чистили зуби перед тим, як лягати спати. Я встаю виступити, а вони всі дивляться в підлогу – або перебивають і не дають мені закінчити, або ж дають закінчити, а опісля самі нічого не кажуть, а потім, хвилин через п’ятнадцять, якийсь хлопець встає і промовляє точно те саме, що я щойно сказала, іноді навіть тими ж словами, і всі аплодують. Вони хамло, Арчі.