Похорони обмежили безпосередньою родиною. Ні Гершів, ні Померанців не запрошували, жодних друзів, жодних ділових партнерів, навіть Фергюсонових двоюрідних бабцю з дідом із Каліфорнії (старшого брата Сола та його дружину-шотландку Марджорі). Скандал треба було зам’яти, а великомасштабний публічний захід став би надмірним випробуванням для бабусі, тому ховати діда на кладовище у Вудбриджі, Нью-Джерсі, поїхали всього вісім осіб: Фергюсон і його батьки, Емі, двоюрідна бабуся Перл, тітка Мілдред і дядько Генрі (що прилетіли з Берклі напередодні), а також бабуся Фергюсона. Послухали, як рабин читає кадиш, кинули землі на сосновий ящик у ямі, а потім повернулися до квартири на Західній П’ятдесят восьмій вулиці обідати, після чого перейшли до вітальні і розсередилися там трьома окремими групами, трьома роздільними розмовами, що затяглися аж дотемна: Емі на дивані з тіткою Мілдред і дядьком Генрі, батько Фергюсона та двоюрідна бабуся Перл у кріслах навпроти дивану, а сам Фергюсон – за столиком в алькові біля передніх вікон, разом із матір’ю й бабусею. Що бувало рідко, говорила переважно бабуся. По стількох роках, що вона просиділа мовчки, поки її чоловік не замовкав зі своїми нескінченними жартами та недолугими анекдотами, вона, схоже, скористалася своїм правом говорити за себе, і те, що вона казала в той день, вразило Фергюсона – не лише через те, що вражали самі її слова, а й тому, що вразливо було дізнаватися, як сильно він її усі ці роки недооцінював.
Першим дивовижним одкровенням було те, що вона зовсім ніяк не злилася на Діді Браєнт, котру описувала словами ця гарненька дівчина в сльозах. І до чого хоробрим було з її боку, казала бабуся, не втекти, як злодій уночі, як на її місці вчинила би більшість людей, ні, ця дівчина інша, вона залишалася в лікарняному вестибюлі, поки не з’явилася ДРУЖИНА, і їй анітрохи не соромно було говорити про свій роман із Бенджі, чи про те, як він їй подобався, чи про те, як сумно те, що щойно трапилося. Фергюсонова бабуся не стала звинувачувати Діді в смерті Бенджі, а пожаліла її й назвала доброю людиною, а трохи згодом, коли Діді не витримала й розплакалася (і це було друге, що вражало), вона їй сказала: Не плач, люба. Я впевнена, він був з тобою щасливий, а мій Бенджі – людина, яка потребувала щастя.
Щось героїчне пролунало в цій відповіді, як здалося Фергюсонові, якась така глибина людського розуміння, що перекидала все інше, що б він не думав про свою бабусю до того моменту, і коли вона трохи посовалася в кріслі і подивилася прямо на його матір, очі її вперше за весь той день сповнилися сльозами, і мить потому вона вже заговорила про те, про що ніхто з її покоління ніколи не говорив, просто й прямо стверджуючи, що вона підвела свого чоловіка, була йому поганою дружиною, бо фізична частина їхнього шлюбу її ніколи не цікавила, статеві зносини вона вважала болючими й неприємними, і після народження дівчат вона сказала Бенджі, що більше так не може, ну хіба час від часу надати йому послугу, і чого можна було очікувати, спитала вона в матері Фергюсона, звичайно ж, Бенджі ганявся за спідницями, у цієї людини були невситимі апетити, і як вона могла йому в цьому дорікати, якщо сама підвела його і так кепсько справлялася в постелі? У всіх інших відношеннях вона його любила, сорок сім років він був єдиним мужчиною в її житті, і вже повір мені, Розо, я жодної хвилини не відчувала, що він не любить мене у відповідь.
Червень 1967-го. Усе вперлося в гроші. Коли в кінці січня мати повідомила Фергюсонові, що його батько платить за навчання в Колумбії, за квартиру та їжу, за книги і ще дає на кишенькові витрати – кожні півроку одержує готівкою частки свого полісу страхування життя, Фергюсон зрозумів, що йому прийшла пора почати вкладати що-небудь побільше тих крихт мінімального окладу, що його він отримував минулого літа, працюючи продавцем у книжковій крамниці, що він зобов’язаний перед своїми батьками підсобити їм усіма можливими додатковими коштами, які лише здатен заробити, – у вигляді жесту доброї волі, на знак подяки.
У Емі робота на літо вже вимальовувалася. На тому поминальному обіді в квартирі прабатьків вона кілька годин проговорила з тіткою Мілдред і дядьком Генрі. Генрі був істориком, а Емі історію вивчала, а тому вони зійшлися на диво добре, і коли дядько Фергюсона розповів їй про проект, котрий він мав намір розпочати в червні (дослідження американського робітничого руху), Емі засипала його такою кількістю цікавих запитань (за словами самого Генрі), що раптом виявилося, що їй пропонують літню роботу наукового асистента. Робота, звичайно, була в Берклі, і от тепер, оскільки Емі поїде туди в кінці весняного семестру, звідси природно випливало, що Фергюсон вирушить із нею. Усю зиму і ранню весну вони розмовляли про це як про свою наступну велику закордонну пригоду – ще одну Францію, тільки цього разу вони подорожуватимуть власною країною. Потягом, літаком чи автобусом, ризикуючи не доїхати в старенькій «імпалі», на попутніх, чи підрядившись на якийсь перегін чужого авто до якого-небудь-іншого міста, – такі їм уявлялися варіанти, і вся суть була в тому, щоб вибрати той, який би коштував найменше. І все ж було дуже важливо, щоб він знайшов собі в Берклі роботу раніше, ніж вони туди поїдуть, увесь цей задум залежав від того, щоб у нього була робота, бо він не міг собі дозволити даремно витрачати час на пошуки чого-небудь, коли вони туди вже прибудуть. Тітка Мілдред обіцяла допомогти, вона запевнювала його, що роботи всюди навалом, і ніяких проблем із цим не виникне, та коли в кінці березня він їй написав, а відтак написав іще раз у середині квітня, її відповіді були такі туманні, настільки позбавлені яких-небудь подробиць, що він майже упевнився в тому, що вона просто забула йому що-небудь підшукати, чи ще й не починала, а може, й не мала наміру нічого шукати, доки він не виїде в Каліфорнію. А потім у нього з’явилася можливість у Нью-Йорку – добра можливість, і попри розчарування, яке вона в ньому спричинила, він відчував, що не може від неї відмовитися, не ризикуючи взагалі залишитися без літньої роботи. Як не дивно, робота була майже ідентичною тій, котра дісталася Емі, від чого ситуація якимось чином ще більше погіршилася, начебто його перетворили на козла розгрішення для чиєїсь збоченої манери видавати кепські анекдоти. Фергюсоновому викладачеві історії сучасної цивілізації у весняному семестрі замовили літопис Колумбії з моменту заснування університету до відзначення його двохсотлітньої річниці (з 1754-го по 1954-й), і він шукав собі наукового асистента, щоб той допоміг йому відірвати книгу від землі. Фергюсонові навіть не довелося подавати заяву на роботу. Ендрю Флемінг йому сам її запропонував, оскільки на нього справило глибоке враження те, як його двадцятилітній студент працює на заняттях і наскільки добре він здатен писати – не лише академічні праці, а й газетні статті, і переклади поезії. Фергюсонові лестили ці щедрі зауваження, та справу вирішила зарплата – двісті доларів на тиждень (з університетського гранту), а це означало, що до початку осіннього семестру він зможе наскладати більше двох тисяч доларів, і ось так запросто в Каліфорнію він уже не збирався. Майже не мало значення, що п’ятдесятидвохрічний Флемінг усе своє життя був закоренілим холостяком і виявляв сильний інтерес до молодих людей. Фергюсон ніколи не сумнівався, що викладач у нього закоханий, – та був певен, що впорається з цим, і ніщо не заважало погодитися на цю роботу.