Він написав тітці Мілдред останній раз на початку травня, сподіваючись, що в Берклі щось нарешті підвернулося, і це дасть йому змогу відмовитися від усної угоди з Флемінгом, скріпленої рукостисканням, перед тим, як він почне працювати на нього, та два тижні проминули без відповіді, і коли він нарешті просадив купу грошей на міжміський дзвінок до Каліфорнії, тітка Мілдред заявила, що ніякого листа вона не отримувала. Фергюсон підозрював, що вона бреше, але своїх підозр висловити без доказів не міг, та й у будь-якому випадку яка різниця? Мілдред не свідомо саботувала його план, вона просто була ледачою, от і все, справу вона пустила на самоплив, а тепер було вже надто пізно щось виправляти, і його тітка, що колись так голубила свого одного-єдиного Арчі, серйозно підвела його.
Емі страждала. Фергюсон був у відчаї. Думка про те, що їм доведеться розпрощатися на два з половиною місяці була жахливою настільки, що навіть починати розмову про це ніяк не випадало, проте жоден із них не бачив виходу із ситуації. Емі сказала, що захоплюється ним – він
поводиться як дорослий (хай навіть він усвідомлював, що вона трохи на нього сердиться), і хоча Фергюсонові й хотілося попросити її відмінити поїздку й залишитися в Нью-Йорку, він знав, що з його боку зробити це буде зухвало й неправильно, тому так і не попросив. П’ятого червня вибухнула Шестиденна війна, а через день потому, як вона закінчилася, Емі одна-однісінька рушила на Берклі. Батьки дали їй грошей на авіаквиток, і Фергюсон того ранку її відльоту вирушив із ними в аеропорт. Некомфортне, нещасливе прощання. Жодних сліз чи шикарних жестів, та довгі, похмурі обійми, що супроводжувалися обіцянками писати одне одному якомога частіше. Повернувшись до себе в кімнату на Західній 111-й вулиці, Фергюсон усівся на ліжку і впер погляд у стіну перед собою. У сусідній квартирі плакала дитина, він почув, як якийсь чоловік кричить комусь блядь на тротуарі п’ятьма поверхами нижче, і раптом Фергюсон усвідомив, що скоїв найгіршу помилку всього свого життя. Є робота чи немає роботи – треба було поїхати з нею і зіграти тим, що йому здадуть. Так же й треба жити, такого стрибучого життя він собі й бажав, танцівного життя, а от тепер віддав перевагу обов’язкові перед пригодами, відповідальності перед батьками – любові до Емі, і він ненавидів себе за власну обережність, за своє серце трудяги, що колупається в болоті. Гроші. Вічно ці гроші. Вічно цих грошей не вистачає. Уперше в житті йому стало цікаво, як це – народитися непристойно багатим.