Війська вивели сімнадцятого, і до того часу, як останній танк залишив місто, війна завершилася.
Все інше також закінчилося, принаймні – для євреїв Віквоїку, котрі, здавалося, поділяли погляди батька Фергюсона на те, що відбулося, і протягом шести наступних місяців майже жодної родини в районі більше не залишилося, декотрі перебралися в найближчий Елізабет, інші вирушили до передмістя округів Есекс і Моріс, і в районі, що був раніше цілковито єврейським, не стало жодного єврея. Як дивно, що більшість батьків і прабатьків чорних мешканців Ньюарку прибули сюди з Півдня в часи Великої міграції між війнами, а от тепер, оскільки фотознімки безладів, котрі зробила його мати, залишили певний слід у світі, і їй запропонували нову роботу в «Майямі Геральді», його батьки помінялися місцями з їх чорними сусідами й самі прямували на південь.
Жахливо було дивитися їм услід.
Осінь 1967-го. Щось у сонячному світлі, чи світлі зірок, чи в промінні місяця в Каліфорнії висвітлило волосся Емі й затемнило колір її шкіри, і вона повернулася до Нью-Йорку з бровами й віями блідішими, світлішими, а її щоки, руки й ноги випромінювали смаглявіше сяйво, золотисто-буре, кольору щойно спеченого кексу чи скибки теплого, намасленого тосту. Фергюсонові хотілося її з’їсти. По двох із половиною мук целібату йому вічно було мало її, а оскільки й вона усе літо голодувала, граючи роль, як вона висловилася, черниці без поблажок, то перебувала в надзвичайно легкозбудженому стані, готова була давати йому стільки ж, скільки він був готовий давати їй, і Фергюсон, що розумів тепер, що успадкував значну частину, якщо не всі невситимі апетити свого діда, готовий був віддавати їй усе, що в ньому було, чим і займався, і Емі займалася тим самим, і три днів поспіль потому, як вона повернулася до квартири на Західній 111-й вулиці, вона утворила табір на двоспальному ліжку в себе в кімнаті, і вони заново знайомилися з тією невідомою силою, що утримувала їх разом.
І все ж дещо змінилося, і не все це Фергюсонові припало до смаку. Для початку, Емі закохалася в Каліфорнію чи, принаймні, в ту частину Каліфорнії, що була Районом Затоки, і дівчина, котрій раніше було зовсім не під силу залишити Нью-Йорк, тепер діяльно роздумувала, чи не подати їй документи в юридичний інститут у Берклі наступного року. Справа не в юриспруденції. Фергюсон був цілком і повністю за те, щоб вона стала юристом, це вони вже багато разів обговорювали в минулому, адвокатом бідняків, юристом-активістом, така професія дозволить їй принести світові більше користі, ніж організацією антивоєнних демонстрацій чи страйків квартиронаймачів проти зажерливих, безвідповідальних власників житла, оскільки війна неминуче колись закінчиться (сподівалася вона), і значно більше задоволення в тому, щоб засадити зажерливих домовласників до в’язниці, аніж благати їх увімкнути опалення чи винищити пацюків, чи здерти свинцеву фарбу. Само собою, стати юристом, але Каліфорнія, про що це вона? Хіба вона не пам’ятає, що на наступний рік він ще буде в Нью-Йорку? Розлука на ціле літо й без того кепська, проте увесь рік у розлуці – він від цього з глузду з’їде. І звідки вона взяла, що йому захочеться їхати за нею до Каліфорнії після закінчення навчання? Невже вона не може піти в розумний юридичний інститут, типу Колумбії, чи УНЙ, чи Фордаму, і залишитися з ним у квартирі? Навіщо все так, блядь, ускладнювати?