П’ять царин, п’ять окремих реальностей, але кожна пов’язана з іншими, а це означало, що коли щось відбувалося у зовнішньому колі (війна), вплив цього відчувався у всій Америці, в Нью-Йорку, в Колумбії і у всіх до останньої точках у внутрішньому колі приватних, індивідуальних життів. До прикладу, коли навесні 1967-го військові дії загострилися, п’ятнадцятого квітня вулицями Нью-Йорка пройшли півмільйона людей – на знак осуду війни та із закликом до негайного виведення американських військ із В’єтнаму. По п’яти днях після цього в студмістечку Колумбії на північ від центру у Джон-Джей-холу зібралися триста членів СДС, щоб «поставити кілька питань» вербувальникам з морської піхоти, що встановили свої столики у вестибюлі, і на активістів накинулася банда качків і пацанів – флотських резервістів, що призвело до кривавої бійки з мордобоєм та зламаними носами, котру довелося розганяти силами поліції. Наступного дня на подвір’ї Ван-Аму між Джон-Джеєм і Гамільтон-холом відбулася найбільша за останні тридцять років демонстрація в Колумбії, вісімсот членів і прибічників СДС протестували проти вербувальників морської піхоти у студмістечку, а п’ятсот морпіхівських прибічників, качків-крикунів шпурляли в них яйця через огорожу Південного поля, влаштувавши там власну контрдемонстрацію. І Фергюсон, і Емі обидвоє брали участь у цьому хаосі, вона – як дійова особа, а він – як свідок-репортер, і коли того вечора у «Вест-Енді» він виклав їй свою теорію концентричних кіл, вона йому посміхнулася й сказала: Але, поза сумнівом, мій любий Голмсе, як це розумно.
Суть полягала в тому, що жодна сторона не була задоволена. Прибічники війни дедалі більше дратувалися на нездатність Джонсона її завершити. Війна між тим і надалі росла, п’ять сотень тисяч солдатів, п’ятсот п’ятдесят тисяч, і що більше вона виростала, тим більше зовнішнє коло тиснуло на інші кола, притискаючи їх один до одного все тугіше, і вже зовсім скоро простори між ними стиснулися до вузьких проміжків повітря, від чого одиночкам, застряглим у центрі, ставало важко дихати, а коли людині важко дихати, вона починає панікувати, а паніка – вона споріднена з безумством, відчуттям того, що ти втрачаєш глузд, і зараз помреш, і до початку 1968 року Фергюсон уже почав думати, що з глузду з’їхали всі, стали безумцями, як ті психи, що голосно розмовляють самі з собою на Бродвеї, і сам він поступово став таким само безумним, як усі інші.
Потім, у ті перші місяці нового року, все пішло врознос. Штурмові атаки в’єтконговських командос-підривників на понад сотню південнов’єтнамських міст і селищ під час Тетського наступу тридцятого січня підтвердили, що Америка ніколи не виграє цю війну, хай навіть американські війська відбивалися і перемагали супротивника в кожному бою цього наступу, хай навіть вони вбили тридцять сім тисяч в’єтконговців у порівнянні зі втратами США в дві тисячі солдатів, а десятки тисяч інших в’єтконговських бійців були поранені або захоплені в полон, і півмільйона мирних південнов’єтнамців стали безпритульними біженцями. Послання американській публіці полягало в тому, що північнов’єтнамці не здадуться ніколи, вони продовжуватимуть боротьбу, доки не загине остання людина в їхній країні, а скільки ще американських солдатів знадобиться для того, щоб цю країну знищити, чи доведеться збільшити отих п’ятисот тисяч, що вже там, до мільйона, до двох мільйонів, до трьох мільйонів, і якщо так, то чи не буде знищення Північного В’єтнаму означати також і знищення Америки? Через два місяці Джонсон виступив по телебаченню та оголосив, що восени не висуватиметься на переобрання. То було визнання невдачі, свідчення того, що громадська підтримка війни розмилася такою мірою, що його політичні рішення тепер блокувалися, і Фергюсон, що захоплювався добрим Джонсоном та його Війною з бідністю, Законом про громадянські права та Законом про виборчі права і водночас зневажав поганого Джонсона та його В’єтнам, опинився у складному становищі: йому стало жаль президента Сполучених Штатів, принаймні – на хвилину чи дві, потрібні для того, щоб спробувати влізти в голову Ліндона Джонсона і пережити муку, котру, напевне, той відчував, вирішивши відмовитися від престолу, а потому Фергюсон зрадів: йому стало і радісно, й легко від того, що ЛДБ незабаром забереться.