По п’яти днях після цього в Мемфісі вчинили замах на Мартіна Лютера Кінга. Ще одна куля, випущена американським нікчемою, ще один удар по колективній нервовій системі, а відтак сотні тисяч людей вибігли на вулиці й почали бити шиби й підпалювати будівлі.
Сто двадцять вісім Ньюарків.
П’ять концентричних кіл злилися в один чорний диск.
Тепер він був пластинкою, і пісня, що він продовжував грати, – старий блюзовий номер під назвою «Так більше не можу, моя солодка, бо серце дуже болить».
Весна 1968-го (I). Емі тепер рідко бувала поруч. У Барнарді в неї почався останній семестр, а оскільки вона вже виконала всі академічні вимоги і їй майже вистачало балів для випуску, то навчальне навантаження за курсами в неї було тієї весни винятково легким, що давало їй змогу майже весь свій час витрачати на політичну роботу в СДС. До цього найсерйознішим клопотом Фергюсона залишався її юридичний у Берклі (куди її прийняли на початку квітня, всього по кількох днях після вбивства Кінга в Мемфісі), але тепер він боявся втратити її ще до початку літа. За ті безумні місяці початку шістдесят восьмого її позиції набули жорстокості, вона все глибше поринала в радикальну войовничість та антикапіталістичний запал, і вже не могла підсміюватися над їх дрібними розбіжностями в думках, вона більше не розуміла, чому він з нею не у всьому погоджується.
Якщо ти приймаєш мій аналіз, якось сказала вона йому, то неминуче будеш змушений прийняти й мої висновки.
Ні, не буду. Відповів Фергюсон. Лише те, що проблема в капіталізмі, не означає, що СДС змусить капіталізм зникнути. Я намагаюся жити в реальному світі, Емі, а ти мрієш про те, чого ніколи не відбудеться.
Ось один приклад: Тепер, коли Джонсон відступив, на президентську номінацію від Демократичної партії висунулися і Юджин Маккарті, і Роберт Кеннеді. Фергюсона це чітко не захоплювало, і він не підтримував жодного з них, та уважно стежив за кампаніями обох – особливо Кеннеді, оскільки йому було ясно, що в Маккарті немає ані шансу – хай Фергюсон і ставився до нью-йоркського сенатора прохолодно, але відчував, що РФК – вибір кращий, аніж дискредитований Гамфрі, і будь-який демократ переважає Ніксона чи, що тривожило значно більше – Рональда Рейгана, губернатора майбутнього штату Емі, котрий був іще правіший, ніж Голдвотер. Не те, щоб Фергюсон перебував в якомусь особливому захваті від демократів, однак важливо відрізняти одне від іншого, казав він собі, важливо визнавати, що в цьому недосконалому світі існує не лише погане, а й значно гірше. Емі тепер уже відмовлялася проводити такі розмежування. З її погляду, всі демократи однакові, кожен із них – продажний ліберал, і вона не бажала мати з ними нічого спільного, це вони відповідальні за В’єтнам та інші жахи, котрі Америка нав’язала решті світу, чума на них і на все, що вони собою втілюють, і якщо республіканцям випаде перемогти, що ж, може, воно й буде краще для країни на тривалому пробігу, тому що тоді Америка перетвориться на фашистську поліцейську державу, і люди з часом проти неї повстануть, так ніби ці люди не оберуть життя у фашистській поліцейській державі, якщо вона зачинить у каталажці таких антиамериканських радикалів, як вона.
Дівчина, що плакала через вбивство Джона Кеннеді в 1963-му, тепер розглядала його брата Роберта як знаряддя капіталістичного гніту. Фергюсон був цілком готовий відмахнутися від подібних заяв як від надлишку ідеологічного ентузіазму, та до початку квітня і сам він став піддаватися нападкам, і політичне раптом перетворилося на особисте, надто особисте, надто багато в цьому було про них самих, а не про ідеї, що їх вони обговорювали. Фергюсон задавався питанням, чи не заграє Емі потай із ким-небудь зі своїх побратимів по СДС, чи не досліджує вона зі своєю подружкою по Барнарду Патсі Даган таїнства сапфічного кохання (про Патсі в ті дні вона розповідала багато), або ж чи не роздратована вона ним і далі за те, що він відмовився їхати з нею до Каліфорнії минулого літа. Ні, це неможливо, усвідомив він, жодна з цих можливостей навіть віддалено не можлива, бо не в характері Емі було чинити щось за його спиною, а якщо вона в когось іншого й закохалася, то розповіла б йому про це, якщо ж вона на нього, як і раніше, злоститься за минуле літо, то злість ця навряд чи свідома, оскільки з тією справою вже багато місяців покінчено і все забуто, а за місяці, що минули з того часу, у них було безліч хороших разів разом, не кажучи вже про те, до чого прекрасною була вона в ті сумні дні потому, як вмерла його бабуся, підставляла плече його майже взагалі позбавленій руху матері та влаштувала очищення квартири зі швидкістю й точністю фастболу Сенді Куфакса. З того часу, проте, щось відбулося, і якщо жодна зі звичних причин не викликала цього, також видавалося неможливим, що воно спричинене дурнуватими розбіжностями поглядів на політику. Вони з Емі повсякчас не погоджувалися одне з одним. Одним із задоволенням життя з нею було те, наскільки вони один з одним не згоджувалися і все ж продовжували кохати одне одного, попри все інше. Бо вони завше вели за ідеї, і ніколи – через самих себе, і ось тепер Емі почала на нього накидатися тому, що його ідеї не зчіплялися з її ідеями, тому що він не поривався стрибати слідом за нею в революційний вулкан і, отже, перетворився на відсталого реакційного ліберала, песиміста, насмішника, на осередок ганьби (що означало, як він припускав, що йому надто подобається Джойс і всяка літературщина), на зіваку, дилетанта, закоренілого ретрограда та купу лайна.