Емі, що стояла попереду, перебивши його, вигукнула: «А чому це ти гадаєш, що на вашому боці немає білих? Чому гадаєш, що ми у всьому цьому не разом? Ми твої брати й сестри, друже, і будемо в біса сильніші, якщо ви встанете з нами, коли ми з вами вже стоїмо».
Кепський початок. Слід зняти капелюха перед Емі за її репліку, та початок бурхливий, і сум’яття не затихало ще якийсь час. Лоу була неприступна. Двері заперли, і ніхто не бажав ламати їх чи починати сутичку з охоронцями. І знову до Сонячного годинника, прикрашеного написом «HORAM EXPECTA VENIET» (чекай часу – він прийде), але ж чи прийшов цей час насправді чи двадцять третє квітня розсипалося в одну невикористану нагоду? Ще один раунд промов, та все загальмувало, і енергія юрби випарувалася. І от коли вже здавалося, що мітинг видихнувся й завершився, хтось, проте, вигукнув: ПІШЛИ ДО СПОРТЗАЛУ! Слова вдарили з силою ляпаса, і вмить триста студентів побігли на схід по Алеї коледжу до Морнінгсайд-парку.
Емі недооцінила масштаби незадоволення, епідемії нещастя, яка поширилася рядами більшості не-членів СДС в студмістечку: майже усім їм, здавалося, загрожує нервовий зрив мірою того, як гуркотіла війна, в котрій неможливо перемогти, а Нободедді в Білому домі й бібліотеці Лоу й далі вирікали свої темні слова та видавали незрозумілі закони, і поки Фергюсон біг разом із натовпом, що стікався до парку, він розумів, що студенти одержимі, що їхніми душами вже заволодів той самий сплав злості й радощів, котрий він спостерігав на вулицях Ньюарку минулого літа, і якщо тільки не випускати по них жодних куль, цей натовп зупинити неможливо. У парку були полісмени, але недосить, щоб зупинити банду студентів, і та повалила сорок футів сітчастої загорожі довкола будівельного майданчика, і серед них був Девід Циммер, відзначив Фергюсон, і ще був друг Циммера, Марко Фогг, м’який Циммер і ще делікатніший Фогг були в тій банді, що валила огорожу, і на якусь мить Фергюсон їм позаздрив, йому теж захотілося взяти участь у тому, що вони робили, але відтак це відчуття минулося, і він стримався.
Майже битва, але не цілком. Удари, спалахи, штовханина, лягаві проти студентів, студенти проти лягавих, студенти наскакують на лягавих, копають лягавих і штовхають їх у грязюку, одного хлопчину з Колумбії посеред усього цього відтягнули геть (білого, не члена СДС), звинуватили в нападі зі злочинним задумом, злочинно завданій шкоді та опиранню арештові, і коли до парку стало спускатися більше лягавих із кийками напоготові, студенти пішли з будмайданчика та попрямували назад до студмістечка. Тим часом до парку крокувала інша юрба студентів – тих, що затрималися позаду. Група наступу і група відступу зустрілися посеред Морнінгсайд-драйву, і коли ті, що відступали, повідомили колегам, які наступали, що всі справи в парку вже вирішили, обидві групи рушили назад до студмістечка і знову зібралися біля Сонячного годинника. На цьому рубежі людей було вже близько п’яти сотень, і ніхто не знав напевне, що відбудеться далі. Півтори години тому був план, та події цей план перевернули, і далі слід було імпровізувати. Наскільки міг визначити Фергюсон, ясно було лише одне: юрба й надалі була одержимою – і готовою на все, що завгодно.
Кілька хвилин потому більшість уже прямувала до Гамільтон-холу, де сотні влилися до вестибюлю цокольного поверху, маса тіл набилася в цей тісний простір, а накачені штовхалися, і тошноти відбивалися від них, і вливалося дедалі більше тіл, всі збуджені, всі збентежені, в такому збентеженні, що перша дія бунту в студмістечку стала помилкою, приреченою на провал помилкою – декана зі студентських справ заперли в його ж кабінеті і перетворили на заручника (цю помилку наступного дня виправили, коли Генрі Коулмена звільнили), та однаково студентам, що брали участь у захваті будівлі, вистачило клепки утворити керівний комітет, що складався з трьох членів СДС, трьох із САТ, двох із Ради громадян коледжу та одного ні з ким не зв’язаного співчувальця, і скласти список вимог, у котрому викладалися цілі протесту: