Діти Нободедді казали «ні», і все одно ніхто нічого не знав.
Фергюсон вибивався із сил. П’ятиденна газета стала газетою семиденною, треба було писати статті, кудись ходити, з кимось спілкуватися, відвідувати збори, і все це – майже без або й узагалі без сну, ледве дві-три години за ніч, і майже без або взагалі без їжі, крім булочок, сендвічів із салямі й кави, кави й тисячі сигарет, проте так метушитися йому було корисно, усвідомлював він, бути так зайнятим і таким вимотаним чинило на нього подвійну дію – одночасно не давало заснути і заглушувало, а йому слід було не спати, щоби бачити все, що довкола відбувалося, і писати про ці події зі швидкістю й точністю, якої вони потребували, і йому необхідно було залишатися заглушеним, щоб не думати про Емі, котра для нього тепер була, вважай, Втрачена, майже зовсім пропала, і хоча й далі переконував себе, що воюватиме, аби знову її завоювати, що зробить усе можливе, тільки б не дозволити немислимому статися, Фергюсон знав: чим би вони не були одне одному в минулому, не цим вони стали зараз.
Вона залишалася з групою в Лоу, серед запеклих. Удень двадцять шостого, коли Фергюсон мчав через студмістечко до Корпусу математики, він помітив, що вона стоїть на виступі другого поверху, одразу за вікном кабінету Кірка. Справа від неї стояв Лес Готтесман, котрий навчався уже не в коледжі, а в аспірантурі Факультету англійської мови, а зліва від неї розташувався Гілтон Обензінгер, добрий друг Леса, хто був другом і Фергюсонові, одним з авторитетів «Колумбія Рев‘ю», і ось між Лесом і Гілтоном стояла Емі, і сонце сяяло на неї, сонце таке сильне, що її неможливе волосся, здавалося, палало в цьому післяполуденному світлі, і виглядала вона щасливою, вирішив Фергюсон, настільки в біса щасливою, що йому захотілося ридати.
Весна 1968-го (IV). Він спостерігає за революцією в мініатюрі, вирішив для себе Фергюсон, революцією в ляльковому будиночку. Мета СДС – викликати Колумбію на вирішальний поєдинок, в котрому розкриється, що адміністрація – саме те, що про неї стверджувала група (безкомпромісна, відірвана від реальності, дрібний фрагмент загальної американської картини расизму та імперіалізму), і щойно СДС доведуть це всім іншим студентам у студмістечку, ті, що посередині, перейдуть на їхній бік. У цьому й був сенс: викорінити середину, створити таку ситуацію, що розведе всіх по цілковито різним таборам – тих, хто «за», і тих, хто «проти», а між ними не залишиться місця на базікання чи помірність. Радикалізувати, ось яке поняття використали СДС, і, щоб досягнути своєї мети, їм доводилося поводитися з тією ж упертістю, що й адміністрації, і не поступатися ані п’яддю. Отже, непоступливість демонструвалася з обох сторін, та, оскільки студенти в Колумбії не мали реальної влади, непоступливість СДС видавалася могутністю, а от безкомпромісність адміністрації, у чиїх руках зосереджувалася вся влада, видавалася слабкістю. СДС провокували Кірка на застосування сили, щоб очистити будівлі, чого всі інші саме й хотіли уникнути, та видовище сотень полісменів, які штурмують студмістечко, і було тим єдиним, що неминуче спричинило б жах та огиду у всіх, хто ще залишався посередині, і привабило б їх на бік студентів, і тупа адміністрація (котра виявилася ще тупішою, ніж гадав Фергюсон, – такою ж тупою, як російський цар, такою ж тупою, як французький король) потрапила просто в пастку.
Адміністрація провадила свою жорстку політику, оскільки Кірк розглядав Колумбію як модель для інших університетів у країні, і, якби він поступився обурливим вимогам студентів, що відбулося би в інших місцях? То була теорія доміно в мініатюрі, той самий принцип, що привів півмільйона американських солдатів до В’єтнаму, проте, як виявив Фергюсон у свої перші дні проживання в Нью-Йорку, доміно – така гра, в яку пуерторіканці грають на ящиках з-під молока та складних столиках на тротуарах Іспанського Гарлему, і вона не має нічого спільного з політикою чи з управлінням університетами.
СДС, навпаки, імпровізували в ході подій. Кожен день був повнісінький несподіваними поворотами, кожна година сприймалася довгою, як день, і щоб робити те, що потрібне, вимагалася цілковита зосередженість, так само, як і відкритість духу, котру можна було відшукати лише в найкращих джазових музик. Як голова СДС Марк Рудд і став таким виконавцем джазу, і чим довше затягувалася окупація будівель, тим більше враження справляло на Фергюсона те, як вміло Рудд пристосовувався до щоразу нових обставин, наскільки швидко міг думати просто на ходу, наскільки готовий був розглядати альтернативні підходи до кожної кризової ситуації по мірі їх виникнення. Кірк був незламним, а Рудд – невгамовним і часто грайливим, Кірк керував військовим духовим оркестром і диригував творами Джона Філіпа Суси, а Рудд на сцені виконував біпоп з Чарлі Паркером, і Фергюсон сумнівався, що хто-небудь іще із СДС краще би впорався з посадою рупора групи. До ночі двадцять третього квітня Фергюсон уже простив Марка за похибку з Любим Грейсоном-єбілою, що, до речі, зовсім не образило людей так, як він гадав, – студентів, тобто тих, хто був за СДС і проти адмінстрації, – а це, своєю чергою, підвело Фергюсона до питання до самого себе: що йому взагалі відомо про подібні речі, адже не лише ці слова не образили людей, а й стали одним із гасел руху. Не те, щоб Фергюсон був щасливим, коли почув, як студентські маси скандують фразу До стінки, єбіла!, проте йому було зрозуміло, що в Марка краще відчуття того, що відбувається, ніж у нього, та пояснювало, чому Марк керує революцією, а Фергюсон всього лише спостерігає за нею і пише про неї.