Заарештували сімсот двадцять осіб. Повідомляли про сто п’ятдесят травм, рівно як і було невідомо скільки таких травм, про котрі не повідомляли, в їх числі й удари, що впали на голову й руку Фергюсона.
Редакційна сторінка «Спектейтора» того дня не містила слів – лише шапка, за котрою йшли дві порожні колонки, окреслені чорним кольором.
Весна 1968-го (V). У суботу, четвертого травня, Фергюсон та Емі нарешті сіли й поговорили. На цьому наполіг Фергюсон – і він же ясно дав їй зрозуміти, що не бажає, щоб їхня розмова стосувалася його травм чи арешту Емі разом з її соратниками, що окупували Лоу, та й обговорювати всезагальний страйк проти Колумбії, котрий увечері тридцятого квітня оголосила коаліція червонопов’язочників, зеленопов’язочників та поміркованих (стратегія СДС спрацювала), вони не будуть і на жодну мить не зупиняться на тих великих подіях, що почали відбуватися в їхньому улюбленому, шалено згадуваному Парижі, ні, сказав він, на один-єдиний вечір вони забудуть про політику і розмовлятимуть про себе, і Емі на це неохоче погодилася, хоча тепер мало про що взагалі думати, крім руху, вона це називала ейфорією боротьби й електричним пробудженням, що перетворили її після шести діб комунального життя в Лоу.
Аби уникнути можливого ґвалту в квартирі, Фергюсон запропонував вирушити на нейтральну територію, до громадського місця, де присутність сторонніх людей не дозволить їм вийти з себе, а оскільки в «Зеленому дереві» вони не були вже більше двох місяців, то й вирішили повернутися до «Міста Ням», як припускав Фергюсон, на останню їхню спільну трапезу на решту всього їхнього життя. Якими же щасливими були містер і місіс Молнар бачити їхню улюблену молоду пару, коли та увійшла у двері ресторану, і до чого послужливими вони були, коли Фергюсон попрохав столик у віддаленому кутку в задньому залі – приміщенні менше переднього, на невеликому узвишші, де стояло менше столиків, і такими добрими вони були, що запропонували їм безкоштовну пляшку бордо до вечері, і до чого сумно почувався Фергюсон, коли вони з Емі сіли за свою останню вечерю всіх часів, відзначивши, наскільки доречно Емі інстинктивно сіла на стілець, розвернутий спинкою до стіни, а це означало, що вона може дивитися назовні й бачити інших людей у ресторані, Фергюсон же не менш інстинктивно всівся на той стілець, що стояв спинкою до цих самих людей, і це означало, що єдиною особою, котру він міг бачити, була Емі, Емі й стінка за нею, оскільки саме так вони й трималися, сказав він собі, такими й були вони останні чотири роки й вісім місяців: Емі дивилася на інших, а він дивився лише на Емі.