Порожньо. Ось яким словом це називається, сказав він собі, сідаючи на диван і роблячи перший ковток вина, та ж порожнеча, про яку говорила Вівіан, описуючи, як то було їй, коли вона завершила власну книгу. Не порожньо в тому сенсі, коли стоїш один у кімнаті, де немає меблів, а порожньо в тому розумінні, що відчуваєш себе видовбаним зсередини. Так, ось воно – ти спустошений так само, як спустошена породілля. Та в цьому випадку дитина – мертвонароджена, це дитя ніколи не зміниться, не виросте, не навчиться ходити, бо книги живуть у тебе всередині стільки, скільки ти їх пишеш, а щойно вони з тебе виходять – стають геть вичерпаними й мертвими.
Скільки триває почуття? – спитав він у Вівіан, не дуже розуміючи, чи тимчасова ця криза, чи вона – початок поринання в повномасштабну меланхолію, та не встигла Вівіан йому відповісти, як Ліса, вічно високовольтна, втрутилася й мовила: Недовго, Арчі. Усього якихось років сто. Правда, Вів?
Вівіан, посміхаючись від думки про це століття: Почни писати наступну книгу.
Наступну книгу? – перепитав Фергюсон. Я зараз весь настільки вигорілий, що не певен, чи зможу коли-небудь навіть прочитати іншу книгу.
І все ж Вівіан і Ліса підняли тост за Фергюсона, що породив дитя, котре для нього, може, й не живе, сказали вони, та от для них – живе, і притому істотно живе, а тому, додала Ліса (не прочитавши жодної сторінки його книги), вона буде цілком готова кинути свою юридичну працю, якщо Фергюсон погодиться найняти її нянькою. Таке вже в Ліси було почуття гумору – з безглуздинкою, та зазвичай бувало смішно, тому що вона сама була кумедною, і Фергюсон розсміявся. Відтак уявив собі, як Ліса гуляє Парижем з мертвим немовлям у колясці, і розсміявся ще раз.
Вранці Фергюсон і Вівіан дійшли до поштової контори на бульварі Распай, їхнього місцевого відділення державної PTT (Postes, Télégraphes et Téléphones), котра французькою мовою була відома як «Пей-Тей-Тей», потрійним буквосполученням, котре злітало з язика так милозвучно, що Фергюсонові ніколи не набридало повторювати ці букви, і ледь вони вступили до цієї потужної цитаделі послуг зв’язку, що надавалися громадянам Французької республіки та всім іншим, хто знаходився тут проїздом чи проживав у Франції, тут-таки відіслали копію Фергюсонового рукопису в Лондон авіапоштою. Конверт був адресований не Обрі Гуллю з «Видавництва Іо», а жінці на ймення Норма Стайлз, що працювала старшим редактором у британському видавничому домі, де була надрукована книга Вівіан («Темза-і-Гудзон»), котра випадково була другом свого молодшого колеги по «Т-і-Г» Джефрі Бурнама, котрий своєю чергою був близьким другом Гулля. Таким от манером Вівіан вирішила подати рукопис – за сприяння своєї подруги, котра завірила її, що займеться рукописом негайно, а відтак передасть її Бурнаму, а той потім передасть її Гуллю. А це не надто складно? – запитав Фергюсон у Вівіан, коли та запропонувала йому такий замисел. Чи не швидше й простіше буде відіслати її прямо Гуллю?
Швидше – так, сказала тоді Вівіан, та й простіше, але шанси на те, що її приймуть до розгляду, дорівнюватимуть нулю, оскільки незатребувані надходження, загалом, опиняються в купі самопливу (і те, й інше стало новими поняттями для непосвяченого Фергюсона) – і від них майже незмінно відмовляються, не удостоївши навіть належного прочитання. Ні, Арчі, в нашому випадку довгий окружний шлях – кращий спосіб, єдиний спосіб.
Інакше кажучи, мовив тоді Фергюсон, треба, щоб книга сподобалася двом людям, доки вона потрапить до тієї єдиної особи, чия думка має вагу.
Боюся, що так. На щастя, ці дві людини – не тупаки. Ми можемо на них розраховувати. Загадка тут – Гулль. Та, принаймні, в нас імовірність у дев’яносто вісім відсотків, що він її прочитає.
І от вранці 10 березня 1966 року вони стояли в черзі на місцевій пошті «Пей-Тей-Тей» у сьомому окрузі Парижу, і коли підійшла їхня черга, Фергюсон подивувався, як швидко й ефективно чоловічок за прилавком зважив пакет на сірих металічних вагах, як ретельно приліпив на великий бурий конверт марки, а відтак почав наколочувати червоні й зелені прямокутники гумовим штампом, гасячи численні лиця Маріанни що було сил, – і Фергюсон раптом згадав цю дику сцену в «Мавпячих витівках», коли Арфо втрачає глузд і штампує все, до чого дотягнеться, навіть лисі голови митних чиновників, і його тут-таки затопила любов до всього французького, навіть до найбільш недолугих, найбільш безглуздих речей, і вперше за кілька останніх тижнів він сказав собі, до чого добре жити в Парижі і як багато з того, що в цьому доброго, відбулося тому, що він знайомий з Вівіан, і вона – його друг.