Вартість авіадоставки виявилася надмірною – понад дев’яносто франків, коли до неї додали страховку та оповіщення про отримання (близько двадцяти доларів, або чверть його щотижневого утримання), та коли Вівіан полізла до сумочки за грошима, щоб заплатити службовцеві, Фергюсон перехопив її зап’ястя і звелів припинити.
Не цього разу, сказав він. Там, усередині, моя мертва дитина, і платити за неї буду я.
Але, Арчі, це ж так дорого…
Я оплачу, Вів. У «Пей-Тей-Тей» витрати більше нічиї.
Гаразд, містере Фергюсон, як бажаєте. Але тепер, оскільки твоя книга от-от полетить до Лондону, пообіцяй мені, що перестанеш про неї думати. Хоча би поки не виникне причина відновити думки про неї. Гаразд?
Постараюся, та нічого обіцяти не можу.
Почалася друга фаза його життя в Парижі. Ні над якою книгою працювати більше не вимагалося – і не було потреби продовжувати відвідання занять з мови в «Alliance Française», Фергюсона більше не зв’язував жорсткий денний розклад останніх п’яти місяців. Якщо не зважати на заняття з Вівіан, він тепер міг робити все, що забажає, а це, крім усього іншого, означало, що в нього з’явився час ходити в кіно вдень серед тижня, писати довші й частіші листи тим, хто найбільше для нього значив (матері, Емі й Гілу), шукати закритий чи відкритий майданчик де-небудь, щоб знову почати гру в баскетбол, і робити запити, щоб зібрати собі можливих учнів для приватних уроків англійської мови. Питання про баскетбол вирішилося лише на початку травня, а учнів йому знайти так і не вдалося, а от листи летіли від нього невичерпним потоком, і він передивився неймовірну кількість фільмів, адже, яким би хорошим не був Нью-Йорк як місце для перегляду кіно, Париж виявився ще кращим, і за наступні два місяці до своєї папки з непрошитими аркушами він додав сто тридцять заміток – стільки, що початковий скорозшивач із Нью-Йорка тепер одержав паризького братка.
Лише це він і писав усю першу половину весни – листи, аерограми й поштові картки до Америки, – та й ще неухильно зростав стосик одно- й двохсторінкових викладів змісту фільмів та скорописних міркувань про них. Працюючи над останніми редактурами своєї книги, він також думав про нариси й статті, котрі йому хотілося написати потім, а от тепер усвідомив, що ці думки підживлювалися паливом адреналіну, що підганяв його пошвидше закінчити книгу, і щойно справа виявилася зробленою, адреналін кудись зник, і його мозкові прийшов край. Потрібна була невелика пауза, перш ніж він заведеться знову, і, отже, всі перші тижні весни він задовольнявся тим, що заносив свої думки до блокноту кишенькового формату, котрий носив із собою на всі прогулянки, окреслював можливі доводи й контраргументи на різні теми, доки сидів за столом у себе в кімнаті, і вигадував усе більше прикладів для матеріалу, котрий хотів написати про дітей у кіно, про зображення дитинства в кіно – від пекучих ударів різки, яких Бейзіл Ратбон завдавав по плечах Фредді Бартолом’ю в «Дейвіді Коперфілді», до Пеггі Енн Гарнер, що заходить у цирульню забрати кружку для гоління свого покійного батька у «Росте в Брукліні дерево», від жорсткого ляпаса по голові Жана-П’єра Лео в «400 ударах» до Алу та його сестри, котрі спершу сидять на полі тростини й дивляться, як повз них мчить потяг, а потім влаштовуються в дуплі дерева, поки на них ллє дощ, в «Пісні шляху», єдиний прекрасний і вражаючий образ дітей, який Фергюсонові коли-небудь траплявся в кіно, образ такий наочний і насичений смислами, що йому доводилося стримуватися щоразу, щоб не плакати при думці про нього, але той нарис, та й усі інші, на разі нікуди не просувався: Фергюсон настільки вимотався працею над своєю жалюгідною книжечкою, що йому ледве вистачало енергії не втрачати ходу думки двадцять чи тридцять секунд поспіль, не забуваючи першу думку до того часу, як до нього приходила третя.
Попри власний жарт про те, що не певен, чи зможе він коли-небудь прочитати ще хоч одну книжку, Фергюсон тієї весни прочитав багато книг – більше, ніж читав раніше в будь-який період свого життя, і його заняття з Вівіан просувалися швидко, він відчував, що дедалі більше втягується в те, що вони роблять разом, дедалі більше поринає в це, оскільки сама Вівіан видавалася більш упевненою, у своїй ролі вчителя їй ставало затишніше. Тому одну по одній вони бадьоро засвоїли ще шість п’єс Шекспіра – разом із п’єсами Расіна, Мольєра та Кальдерона де Баркі, відтак приступили до нарисів Монтеня, а Вівіан познайомила його зі словом паратаксис, вони обговорювали міць і швидкість прози, дослідили розум людини, котра відкрила, виявила чи винайшла те, що Вівіан називала сучасним розумом, а відтак настали три суцільних тижні з Лицарем Сумного Образу, котрий із Фергюсоном у дев’ятнадцять років зробив те ж саме, що Лорел і Гарді – з ним у дитинстві, тобто завоював його серце глибокою любов’ю до уявної істоти, цей кулема-провидець-безумець початку сімнадцятого століття, хто, як і кіношні клоуни, про котрих Фергюсон написав у себе в книжці, ніколи не здавався: «…і вже багато днів, як я, спотикаючися й падаючи, то зриваючись, то знову піднімаючись, допомагаю вдовицям, охороняю дів і надаю опіку заміжнім, сиротам і малолітнім, тобто займаюсь тим, чим властиво й належно займатися мандрівному лицареві, і задум свій я вже більше ніж наполовину втілив у життя».