Книги зі списку Гіла – але й книги про кіно, історія й антології як англійською, так і французькою, нариси й полемічні статті Андре Базена, Лотти Айснер, а також режисерів «Нової хвилі», поки вони не почали знімати своє кіно, перші статті про Годара, Трюффо й Шаброле, він перечитував дві книги Ейзенштейна, міркування Паркера Тайлера, Манні Фарбера та Джеймса Еджі, дослідження й роздуми старих метрів – Зігфріда Кракауера, Рудольфа Арнгейма й Бели Балаша, всі номери «Cahiers du Cinéma» від початку до кінця, сидів у бібліотеці Британської ради, читаючи «Сайт-енд-Саунд», очікував своїх підписних примірників «Філм Калчер» та «Філм Коммент» з Нью-Йорка, а відтак, після ранкового читання з половини дев’ятої до дванадцятої, – денні походи в «Синематеку» просто за рікою, всього франк за квиток по його старому студентському квитку з Ріверсайдської академії, на котрий контролер навіть погляда не кидав, щоб переконатися, чи дійсний він, у перший, найбільший і найкращий кіноархів де б то не було у світі, заснований товстуном-маніяком, схожим на Дон Кіхота, Анрі Ланглуа, кіношником усіх кіношників, і до чого ж цікаво було дивитися нечасті британські фільми зі шведськими субтитрами чи німе кіно без усякого музичного супроводу, але таким був закон Ланглуа – без музики, і хоча Фергюсонові потрібен був якийсь час, щоби звикнути до цілком безмовному екрану й залу без усяких звуків у ньому, крім кашлю й чхання публіки та час від часу тріскотіння кінопроектора, він поступово почав цінувати силу цієї безмовності, бо часто траплялося так, що він чув щось, переглядаючи ці фільми, як стукають дверцята авто, чи на стіл ставлять склянку води, чи на полі бою вибухає бомба, німота німого кіно, здавалося, викликала лихоманку слухових галюцинацій, а це щось говорило про людське сприйняття, припускав він, і про те, як люди переживають усяке, якщо вони емоційно втягнуті в це переживання, а коли не ходив до «Синематеки» – вирушав до «La Pagode», «Le Champollion чи якогось іншого кінотеатру на рю Месьє-ле-Пранс чи на бульвар Сен-Мішель, чи поза нього, поблизу рю дез Еколь, а ще найбільш корисним для поглиблення його освіти виявилося випадкове відкриття «Action Lafayette», «Action République» и «Action Christine», трійки кінотеатрів «Аксьйон», де демонстрували лише старі голлівудські фільми, чорно-білу студійну продукцію колишньої Америки, котру лише нечисленні американці тепер самі пам’ятали, комедії, поліцейські детективи, драми епохи Великої депресії, картини про бокс і про війну тридцятих років, сорокових і початку п’ятдесятих, котрі тоді випускали тисячами, і настільки багатими були можливості, пропоновані йому, що знання Фергюсоном американського кіно після переїзду до Парижу істотно зросло – точно так само, як у кінотеатрі «Талія» та Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку народилася його любов до французьких фільмів.
Тим часом його переслідував Флемінг – Флемінгові відчайдушно хотілося вибачитися, Флемінг ліз із шкіри, щоб якось загладити той вечір з грошима й сльозами, і багато днів по тому вечорі він телефонував на квартиру Вівіан принаймні раз на день, щоби поговорити з Фергюсоном, та коли Селестина підсовувала записки під двері Фергюсонової кімнати, той їх рвав і не передзвонював. Два тижні дзвінків без відповіді – і відтак дзвінки припинилися, почалися листи й записки. Прошу тебе, Арчі, дозволь мені довести тобі, що я не такий, як ти про мене думаєш. Прошу тебе, Арчі, дозволь мені бути твоїм другом. Будь ласка, Арчі, я познайомився з такою кількістю цікавих студентів тут, у Парижі, і мені дуже хотілося б тобі їх представити, щоб ти почав заводити друзів серед своїх ровесників. Три тижні підряд, коли на тиждень приходило два чи три листи, всі залишалися без відповіді, всі розірвані й викинуті, а потім нарешті припинилися й листи. Фергюсон молився, щоб на цьому все й закінчилося, але ж завше залишалася можливість того, що він зустрінеться з Флемінгом ще на якійсь вечері чи випадково зіткнеться з ним на вулиці, а тому історія офіційно не завершиться, доки Флемінг не поїде назад до Америки в серпні, до котрого залишалося ще кілька місяців.