Фергюсон кивнув, але тільки тому, що не хотів, аби матір засмутилася іще більше. Так, подумав він, може, все й буде добре, а може, і не буде, якщо, за її словами, Бог є таким жорстоким. Все кругом таке непевне… Вперше відтоді, як дві тисячі триста двадцять п’ять днів тому він прийшов у цей світ, всі ставки були зроблені.
Але виникла іще одна проблема: хто такий в біса Девід Раскін?
1.3
Його кузен Ендрю загинув. «Вбитий під час бойових дій», пояснив йоу Фергюсону батько, а бойові дії означали нічний патруль в холодних горах на кордоні між Північною та Південною Кореєю. За батьковими словами, єдина куля, випущена китайським солдатом-комуністом, поцілила кузену Ендрю в серце і вбила його у віці дев’ятнадцяти років. Надворі був 1952 рік, і п’ятирічний Фергюсон знав, що мав би почуватися так само згорьованим, як і всі решта в кімнаті, особливо тітка Міллі та кузина Еліс, які кожні десять хвилин вибухали риданнями, та засмучений дядько Лью, який курив цигарку за цигаркою, не відриваючи від долівки очей, але малий не міг налаштуватися на смуток, який від нього вимагався, бо було щось фальшиве й несправжнє в намаганні здаватися сумним, коли йому зовсім не було сумно. Річ у тім, що він завжди відчував антипатію до кузена Ендрю, який обзивав його «клопом», «карликом» та «маленьким бовдуром», який помикав ним на сімейних зібраннях, а одного разу замкнув його в туалеті, щоби пересвідчитися, що Фергюсон є «достатньо крутим хлопцем, аби це перетерпіти»; навіть після того, як він кинув чіплятися до нього, Ендрю продовжував винагороджувати свою сестру Алісу такими барвистими епітетами, як «свинопика дурепа», «тонконога скотиняка», котрі змушували малого Фергюсона аж кривитися від огиди, вже не кажучи про те явне задоволення, яке отримував Ендрю, штурхаючи й стусаючи свого кузина Джека, який був від нього на рік молодшим, але на півголови нижчим. Навіть батьки Фергюсона визнавали, що Ендрю був «ненормальним хлопцем», і скільки Фергюсон себе пам’ятав, до нього завжди доходили історії про витівки свого кузена в школі: то він хамив учителям, то підпалював урни зі сміттям, то прогулював уроки, і таких прогрішень з його боку накопичилося стільки, що директор врешті-решт узяв та й вигнав його зі школи в передостанньому класі. Потім, після того, як Ендрю спіймали на крадіжці авто, суддя запропонував йому вибір: або він іде до війська, або до тюрми, а через півроку після того, як його підрозділ відправили до Кореї, він загинув.
Пройшов не один рік, перш ніж Фергюсон зміг збагнути всю силу того удару, який смерть Ендрю завдала його родині, бо він тоді був іще надто малим, аби зрозуміти щось інше, окрім того, що мало на нього безпосередній вплив. Це розуміння проявилося тільки у віці семи з половиною років, тому ті два роки, котрі вмістилися в проміжку від похорон Ендрю і до події, яка розтрощила його маленький світ, промайнули розмитою плямою дитинства, яке знає лише теперішній час, дитинства з його буденними шкільними справами, спортивними іграми, друзями, телепрограмами, коміксами, збірками оповідань, хворобами, обідраними колінами та забитими кінцівками, епізодичними бійками, моральними дилемами та нескінченними питаннями про природу реального світу. І увесь цей час малий Фергюсон продовжував любити своїх батьків, відчувати їхню любов до себе, здебільшого з боку його оптимістичної й люблячої матері, Рози Фергюсон, яка була власницею й розпорядницею студії «Роузленд Фото» на головній вулиці Мілберна, міста, в якому вони жили, і значно меншою й непевною мірою з боку його батька, Стенлі Фергюсона, який говорив мало і часто, схоже, лише смутно усвідомлював факт існування свого сина, але малий Фергюсон розумів, що батькова голова й без того була забита всілякими турботами, що керувати «Домашнім Світом» було всепоглинаючою цілодобовою роботою, що саме через неї він був такий відсторонений і зайнятий, але в ті коротенькі моменти, коли його батько не був відсторонений та зайнятий, Фергюсон не сумнівався, що батько знає про нього і ніколи не сплутає його з кимось іншим. Іншими словами, Фергюсон жив у безпечному місці, його матеріальні потреби задовольнялися постійно і сумлінно, дах над головою він мав, харчувався тричі на день, носив свіжовипрану одіж, фізичні негаразди зносити йому не доводилося, емоційні стреси його розвитку не заважали, тому протягом часу між п’ятирічним віком та віком семи з половиною років Фергюсон розвивався в нормальному режимі, перетворюючись на те, що педагогічна наука називає здоровою нормальною дитиною з інтелектом вище середнього, на такий собі взірець американського хлопчика середини двадцятого сторіччя. Але він був надто зануреним у вир власного життя, щоби звертати увагу на те, що відбувалося за межами його безпосередніх потреб, а через те, що батьки його були не з тих, що діляться своїми турботами з маленькими дітьми, Фергюсон не мав жодної можливості підготувати себе до катастрофи, яка обрушилася на нього третього листопада 1954 року, вигнавши його з Раю дитинства і зробивши його життя зовсім іншим.