Повір у себе, Арчі, мовила вона. Вияви трішки самовпевненості. І Бога ради, ніколи ні в чому подібному мене більше не звинувачуй.
Фергюсон пообіцяв, що не буде. Йому так соромно за самого себе, сказав він, він так настрашений своєю непростимою істерикою, а найгірше те, що він і поняття не має, яка це муха його вкусила. Безумство – ось що це таке, чисте безумство, і якщо таке станеться знову, їй більше не варто сміятися, а треба просто надавати йому по морді.
Вівіан прийняла його вибачення. Вони помирилися. Буря минула, і зовсім скоро вони вже разом пішли в кухню відсвяткувати добру звістку другим сніданком з «мімоз» і маленьких крекерів, увінчаних ікрою, так як би добре він не почувався завдяки добрій звістці в листі Гулля, його безумний вибух не переставав його тривожити, і він задавався питанням, чи не сигнал ця сцена, котру він закотив Вівіан, того, що вони незабаром розсваряться.
Уперше в житті він починав якось побоюватися самого себе.
П’ятнадцятого числа прийшов другий лист від Гулля, де оголошувалося, що у вівторок, дев’ятнадцятого, він прибуває до Парижа. Людина з «Іо» вибачалася за те, що в нього все так жахливо в останню хвилину щодо поїздки, та якщо Фергюсон випадково виявиться цього дня не зайнятим, він із радістю скористається нагодою з ним познайомитися. Він пропонував пообідати о пів на першу у «Фуке», де вони зможуть обговорити плани на книгу, а якщо бесіду доведеться продовжити за межі обіду, його готель – зразу за рогом від Єлисейських Полів, і вони зможуть заскочити туди й там продовжити. Так чи інакше, Фергюсон міг прийняти запрошення чи відмовитися від нього, залишивши записку в консьєржа в «Георгові V». З найкращими побажаннями і т. п.
На основі того, що Вівіан спромоглася з’ясувати у своєї подруги Норми, чиє знання спиралося на те, що вона дізналася від свого колеги Джефрі Бурнама, відоме Фергюсонові про Обрі Гулля обмежувалося такими от фактами: йому тридцять років, одружений на жінці на ймення Фіона і він батько двох малих дітей (чотири роки й один), випускник оксфордського коледжу Балліол (де вони й познайомилися з Бурнамом), син заможного виробника шоколаду й печива, квазічорна вівця (сіра вівця?), йому подобалося обертатися в художніх колах, і в нього добрий нюх на літературу, видавець серйозний, але й також відомий своїм і дещо ексцентрик.
Розпливчастість такого портрету привела Фергюсона до того, що він став уявляти Гулля одним із тих надутих британських джентльменів, яких часто показують в американському кіно, єхидним і зверхнім чолов’ягою з рум’яним обличчям і схильністю висміювати всіх собі під ніс, що покликано було розважати довколишніх, та ніколи не розважало. Напевно, Фергюсон надивився фільмів, а то й, може статися, це інстинктивний острах невідомого навчив його від усіх нових ситуацій очікувати гіршого, та істина полягала в тому, що в Обрі Гулля не лише не було рум’яного обличчя чи зверхності – він узагалі виявився однією із найдушевніших і приємних осіб, з ким Фергюсон коли-небудь стикався у перипетіях власного життя.
Такий маленький, такий мініатюрний чоловічок, усього п’ять футів три, і всі до останньої його риси пропорціонально також мініатюризовані: дрібне личко, маленькі кисті, маленький рот, маленькі руки й ноги. Яскраво-блакитні очі. Вершково-білий колір обличчя як у людини, що живе у безсонячній, промоченій дощем країні, а зверху – копиця кучерявого волосся кольору десь між рудим і світлим за спектром, такий відтінок, чув колись Фергюсон, називали імбірним. Не знаючи, що сказати, Фергюсон змусив себе започаткувати розмову тим, що по-дурному повідомив Гуллю, що той – перша людина на ймення Обрі, котра траплялася Фергюсонові. Гулль посміхнувся і спитав, чи відомо Фергюсонові, що означає це ім’я. Ні, відповів Фергюсон, поняття не маю. Володар ельфів, сказав Гулль, і його відповідь видалася настільки комічною й несподіваною, що Фергюсон із трудом подавив смішок, який уже збирався у нього в легенях, смішок, котрий легко можна було хибно витлумачити як образу, усвідомив він, а навіщо ризикувати й ображати людину, котра схвалила його книгу за перші ж дві хвилини після їхньої зустрічі? Та все ж – як це доречно, як цілковито влучно те, що цей чоловічок – володар ельфів! Начебто боги зайшли до домівки Обрі вночі напередодні його народження й повеліли батькам саме так назвати свою дитину, і от тепер, коли у Фергюсона голова заповнювалася образами ельфів і богів, він дивився в маленьке, миловиде обличчя свого видавця і задавався питанням, чи не сидить він у присутності міфічної істоти.