Та Фергюсонові зовсім не хотілося чекати того часу. Питання було надто вже тривожним, щоб відкладати його вирішення до кінця квітня, оскільки тепер, якщо вже Гіл вичленив ці фрази з книги і виділив їх з довколишнього матеріалу, Фергюсон зрозумів, що він і справді занадто жорстокий і заслуговував на той докір, що його зробив йому вітчим. Не те щоб цей пасаж був неправдою, принаймні – з погляду його, восьмирічного, наскільки він пригадував себе, подорослішавши, поки писав книгу. Його мати й справді дуже багато палила того літа, вона й справді пила чарками нерозведену горілку та не займалася домівкою, і його тоді непокоїли в’ялість і пасивність, що оволоділи нею, іноді його навіть лякала її оніміла відстороненість від нього, поки він сидів і будував замки з піску на пляжі, а вона дивилася на хвилі. Фрази, котрі Гіл навів у листі, змальовували мати Фергюсона в її найнижчій точці, на дні її сходження в сум і збентеження, та весь сенс був у тому, щоби протиставити те втрачене літо з тим, що з нею відбулося потому, як вони повернулися до Нью-Йорка, що відмінило її повернення до фотографії й початок нового життя, винахід Рози Адлер. Схоже, проте Фергюсон дещо перестарався з контрастом, просочив страхами малого хлопчика та побоюваннями за дорослу поведінку ситуацію, котра була зовсім не настільки суворою, як він собі уявляв (горілка була присутня, звичайно, як його мати розповіла потім Гілові, проте лише дві пляшки за всі сорок шість днів, що вони провели в Бельмарі), і тому Фергюсон, дочитавши лист, сів і склав покаянні односторінкові відповіді і матері, й вітчимові, вибачаючись за всякий розлад, який він міг їм заподіяти, та обіцяючи, що викреслить із книги образливий пасаж.
І от він уранці двадцять дев’ятого квітня стоїть у вестибюлі готелю «Пон-Руаяль», обійнявши матір, яка ще не відійшла після перельоту, і просить у неї вибачення. Зовні вулиці періщив дощ, і коли Фергюсон опустив підборіддя на материне плече, він поглянув у переднє вікно й побачив, як із рук якоїсь жінки виривається парасолька.
Ні, Арчі, сказала мати, мені не треба тебе ні за що прощати. Це тобі треба мене простити.
Гіл уже стояв біля стойки портьє, очікуючи своєї черги вручити паспорти, розписатися в обліковій книзі поселених та заселитися в готель, і поки він займався всіма цими нудними справами, Фергюсон підвів мати до лавиці в кутку вестибюля. Після перельоту вона виглядала вимотаною, і якщо їй хотілося й далі з ним розмовляти, чого, як він гадав, їй і хотілося, було би легше робити це сидячи. Змучена, додав подумки Фергюсон, але не більше будь-кого іншого, хто мандрував би дванадцять чи тринадцять годин безперервно, і виглядає чудово, подумав він, майже ні йоти різниці з тим, якою він бачив її останнього разу шість із половиною місяців тому. Його прекрасна, дещо вимотана мати, і як же ж було добре дивитися їй в обличчя.