Я дуже за тобою скучила, Арчі, сказала вона. Я знаю, ти вже великий, в тебе є всі права на те, щоб жити, де б тобі не захотілося, але так надовго ми ні разу не розлучалися, і до цього ще необхідно звикнути.
Я знаю, сказав Фергюсон. Мені було так само.
Але ти ж тут щасливий, правда?
Так, здебільшого. Принаймні, мені так здається. Життя, знаєш, недосконале. Навіть у Парижі.
Це ти добре сказав. Навіть у Парижі. Навіть у Нью-Йорку, до того ж, якщо вже на те пішло.
Скажи мені, ма. Чому ти сказала те, що сказала пару секунд тому, – перед тим, як ми підійшли сюди й сіли?
Тому що це правда, от чому. Тому що неправильно було з мого боку здіймати такий галас.
Не згоден. Те, що я написав, було жорстоко й несправедливо.
Необов’язково. Зовсім ні, якщо дивитися з того місця, де ти сидів восьмирічним хлопчиком. Мені вдавалося триматися, поки ти ходив до школи, а потім настав час відпустки, і я просто більше не знала, що з собою робити. Безлад, Арчі, от на що я перетворилася, нечестивий бардак, і тобі, напевне, було страшнувато залишатися в той час зі мною.
Справа не в цьому.
Ні. Ти не правий. Саме в цьому. Ти ж пам’ятаєш «Єврейське весілля», правда?
Звичайно, пам’ятаю. Мерзенна стара кузина Шарлотта та її лисий, короткозорий чоловічок, як-його-там.
Натан Бірнбаум, стоматолог.
Років десять минуло, так?
Майже одинадцять. І я так само з ними не розмовляю, увесь цей час. Ти ж розумієш чому, правда? (Фергюсон похитав головою.) Тому що зі мною вони зробили те саме, що я ледь не зробила з собою.
Не вловлюю.
Я зробила їхні знімки, які їм не сподобалися. Доволі непогані знімки, думала я. Не найкращі на світі, але фото хороші, цікаві, і коли вони не дали мені їх опублікувати, я дозволила Шарлотті й Натанові зникнути з мого життя, оскільки почала вважати їх парочкою дурнів.
Яке відношення це має до «Лорелу й Гарді?»
Невже не втямив? Ти зробив мій знімок у своїй книзі. Численні знімки взагалі-то, не один десяток, і більшість із них дуже лестять мені, декотрі – настільки лестять, що мені навіть якось соромно було читати про себе таке, та разом з цими лестивими картинками були й такі, що показували мене в іншому світлі, у світлі негативному, і коли я читала ті частини книги, вони мене зачепили й так розсердили, що я поговорила про це з Гілом, чого мені зовсім не слід було робити, і після цього він написав тобі листа, від якого мені стало так кепсько – кепсько тому, що я знаю: останнє, чого б тобі заманулося, – це завдати мені болю, і коли ти прислав нам оті коротенькі листи, я відчула, що повелася з тобою недобре. Твоя книга – чесна книга, Арчі. Ти розповів правду в кожному її реченні, і я не хочу, щоб ти в ній щось редагував чи стирав що-небудь через мене. Ти мене чуєш, Арчі? Не змінюй у ній ані слова.
Тиждень промайнув швидко. На час візиту Вівіан призупинила їхні навчальні заняття, і хоча Фергюсон продовжував читати по кілька годин зранку, щодня він зустрічався з Гілом і матір’ю на обід, а потім залишався з ними, доки не надходила пора повертатися додому й лягати спати. За ці місяці потому, як він поїхав із Нью-Йорку, багато чого змінилося, проте все, власне, залишилося тим, що й раніше. По семи роках роботи Гіл дописав книгу про Бетховена, і тепер у нього, здавалося, нема жалю про те, що він відмовився від тягаря рецензування й журналістики задля більш спокійного життя викладача історії музики в Маннісі. Мати Фергюсона й далі знімала портрети відомих осіб для журналів і повільно збирала нову книгу на тему антивоєнного руху вдома (вона була запекло «проти» війни). Куди б вони не ходили разом тими днями, вона прихоплювала з собою маленьку «Лійку» і кілька котушок плівки, клацала раз за разом, знімаючи протестні плакати, що з’явилися по всьому Парижу («США, ГЕТЬ ІЗ В’ЄТНАМУ», «ЯНКІ, ВАЛІТЬ ДОДОМУ», «À BAS LES AMERLOQUES», «LE VIETNAM POUR LES VIETNAMIENS», разом із численними знімками паризьких вуличних сцен, і пара котушок була присвячена лише Фергюсонові й Гілу, і поодинці, і разом. Вони утрьох дивилися на картини в Луврі та «Jeu de Paume», ходили до «Salle Pleyel» на виконання «Меси часів війни» Гайдна (Фергюсон з матір’ю обидвоє вирішили, що це надзвичайно, а Гіл відгукнувся на їхній захват вимученою посмішкою, котра означала, що для нього виконання не було на належному рівні), і якось увечері після вечері Фергюсон спокусив їх поїхати до «Action Lafayette» на десятигодинний сеанс показу «Випадкового врожаю» Мервіна Лероя, фільма, де, як усі вони погодилися, гною вистачило б на чотири конюшні, та, як відзначила мати Фергюсона, до чого приємно було дивитися, як Грір Гарсон і Рональд Коулмен прикидаються закоханими.