Останнього дня він зайшов до готелю «Пон-Руайяль» провести їх. Місто тим часом красувалося у своєму найкращому вигляді, краще нікуди, над головою – яскраво-синє небо, повітря тепле і ясне, із сусідських буланжерій випливають смачні запахи, на вулицях гарненькі дівчата, гудуть автомашини, пердять мопеди, увесь цей славний Гершвінів блиск Весни в Парижі, в Парижі сотні сльозливих пісеньок і техніколорних фільмів, та факт залишався фактом: він і справді був славним і надихав на дію, він справді був найкращим місцем на землі, і все ж, поки Фергюсон ішов пішки від житлового будинку на рю де л’Юніверсіте до готелю на рю Монталембер, навіть помічаючи небо, запахи й дівчат, він боровся з гігантським тягарем, який звалився на нього того ранку, з тупим і дитячим жахом перед тим, що йому доведеться прощатися з матір’ю. Він не хотів, щоб вона від’їжджала. Тижня не вистачило, хай навіть якась частина в ньому знала, що йому стане краще, коли вона поїде, що з нею він знову поступово перетворювався на немовля, і ось тепер звичний сум чергового прощання перетворився на передчуття того, що він її ніколи більше не побачить, що з нею щось має статися, доки їм випаде ще одна нагода бути разом, і це пробування стане для них останнім. Недолуга думка, сказав він собі, ось із чого складаються слабоумні романтичні фантазії, це сплеск підліткової екзистенціальної тривоги в найбільш ганебній формі, але думка тепер у ньому поселилася, і він не знав, як її позбутися.
Прибувши до готелю, він застав мати у вихорі суєти й збудження, вона надто захопилася поточним, і розмовляти з нею про похмурі передчуття невиліковних хвороб і смертовбивчих нещасних випадків часу не було, оскільки того конкретного ранку вона вирушала на «Гар-дю-Нор», вона їхала до Амстердаму, вона їхала з Парижу до іншого міста, до іншої країни, в неї починалася інша пригода, а тут до багажника таксі треба вантажити саквояжі й валізи, в останню мить зазирати до сумочки, щоби впевнитися, чи не забула вона пігулки Гіла від шлунку, треба роздавати чайові швейцарам і коридорним, дякувати їм і з ними прощатися, і вона, швидко й гаряче обійнявши на прощання сина, повернулася й попрямувала до таксі, та щойно Гіл відчинив перед нею дверцята і вона вже була готова сісти на заднє сидіння, – повернулася і з посмішкою послала Фергюсонові великий повітряний поцілунок. Будь хорошим хлопчиком, Арчі, сказала вона, і раптово те кепське відчуття, що його він носив із собою з самого ранку, зникло.
Проводжаючи поглядом таксі, що зникало за рогом, Фергюсон вирішив, що знехтує побажаннями матері і все ж таки виріже з книги цей пасаж.
Кепське відчуття зникло, та, як це довели події десять місяців потому, передчуття Фергюсона не були безпідставними. Прощальні події, якими вони обмінялися, якими він обмінявся з матір’ю шостого травня, і справді виявилися тим останнім разом, коли вони торкалися один до одного, і коли вона забралася на заднє сидіння таксі і Гіл зачинив за нею дверцята, Фергюсон більше її ніколи не бачив. Вони розмовляли по телефону: один дзвінок увечері його двадцятого дня народження в березні 1967-го, – та після того, як Фергюсон повісив слухавку, він і голосу її більше не чув ніколи. Ні смертельний нещасний випадок, ні хвороба, котрі Фергюсон науявляв собі, її не вразили, їх не сталося – на відміну від нього: з ним стався нещасний випадок на дорозі, коли він приїхав до Лондона святкувати вихід своєї книги, і це означало, що, коли він попрощався з матір’ю в Парижі 6 травня 1966 року, жити йому залишалося триста чотири дні.