Выбрать главу

На щастя, він не знав про жорстоку долю, яку для нього приберегли боги. На щастя, він не знав, що йому судилося мати про себе таку коротку статтю в «Книзі земного життя», а тому продовжував жити так, нібито попереду в нього ще тисячі завтрашніх днів, а не всього триста чотири.

Через два дня по від’їзді матері й Гіла до Амстердама Фергюсон відмовився йти з Вівіан та Лісою на якусь-то вечірку, коли дізнався, що туди ж запросили й Флемінга. Від вечора грошей і сліз минуло більше трьох місяців, і він давно вже пробачив Флемінгові будь-яку його провину в тому непорозумінні. Його й далі невідступно переслідували спогади про те, що він собі дозволив із Флемінгом, переконання, що в цьому винен він сам, в усьому винен лише він один, а оскільки Флемінг не примушував його чинити нічого такого, чого він сам відверто не був би готовий зробити, як же можна винуватити Флемінга в тому, що тоді між ними відбулося? Не Флемінг, а він сам, його власна ганьба, пам’ять про його ж зажерливості й падінні вимушували його рвати листи Флемінга та не відповідати на його дзвінки, та хай він навіть і не тримав тепер більше ніякої образи на Флемінга, навіщо б йому бажати їхньої повторної зустрічі?

За сніданком у кухні наступного ранку Вівіан розповіла йому, що з деким познайомилася на вечірці, котру влаштували в дворовому садочку Рейд-холу, аванпосту Університету Колумбія в Парижі: з молодиком років двадцяти п’яти чи двадцяти шести, котрий справив на неї потужне враження, сказала вона, і вона тоді подумала, що Фергюсонові він може сподобатися точно так само, як сподобався їй самій. Канадець із Монреалю, мати в нього – біла з Квебеку, батько – чорний американець, родом із Нового Орлеану, цю особу звати Альбер Дюфрен (на французький манер), він закінчив Університет Говарду у Вашингтоні, де грав у баскетбольній команді (Вівіан припускала, що це зацікавить Фергюсона, і воно таки зацікавило), а до Парижа перебрався після смерті батька і тепер працює тут над своїм першим романом (ще одна деталь, як гадала Вівіан, котра Фергюсона зацікавить, і вона таки зацікавила), і от тепер, коли усім цим вона привернула його увагу, він попрохав її розповісти побільше.

Що, наприклад?

Наприклад, який він?

Палкий. Розумний. Захоплений – у тому сенсі, що engagé. З почуттям гумору не дуже, як не шкода мені про це повідомляти. Але дуже жвавий. Зворожує. Один із тих киплячих молодих осіб, котрим хочеться перевернути весь світ з ніг на голову й заново його винайти.

На відміну від мене, до прикладу.

Ти не хочеш заново винаходити світ, Арчі, ти хочеш світ зрозуміти, щоб можна було знайти спосіб у ньому жити.

А з чого ви взяли, що я зійдуся з цією людиною?

Співбрат-писака, співбрат-баскетболіст, співбрат-північноамериканець, співбрат – єдина дитина, і, хай навіть його батько помер усього пару років тому, співбрат безбатько, оскільки батько його втік, коли Альберові сповнилося шість років, і повернувся знову жити в Новому Орлеані.

А чим займався його батько?

Джазовий трубач, і, за словами його сина, великий пияк, пожиттєвий сучий син, такий, що й тавра ставити нема на чому.

А мати?

Вчителька в п’ятому класі. Зовсім як моя мати.

Напевне, вам із ним було про що поговорити.

Окрім того, слід зауважити, містер Дюфрен становить собою прекрасну фігуру, фігуру доволі незвичну.

Це як?

Високий. Десь так шість-один, шість-два. Худорлявий і м’язистий, я б вирішила, хоча там він стояв зодягнутий, звичайно, тому точніше описати його я не можу. Проте, схоже, він колишній спортсмен, котрий здатен тримати себе у формі. Каже, що й далі кидає по кошиках, коли може.

Це добре. Та мені й досі незрозуміло, що у всьому цьому незвичайного.

Його обличчя, я думаю, неймовірні якості його обличчя. Батько його не лише чорним був, а й там до того ж і кров чокто змішалася, як він мені сказав, а коли змішуєш таке з генами білої матері, виходить світлошкіра чорна особа з дещо азіатськими рисами, з дещо євразійськими рисами. Примітний це відтінок шкіри, як я виявила, в ньому є якийсь мідний відлив, шкіра ця – ні чорна і ні бліда, саме так, як у Рудоволоски, якщо ти мене розумієш, така прекрасна шкіра, що, поки ми розмовляли, мені увесь час хотілося помацати його за обличчя.

Красень?

Ні. Настільки далеко я б у своїх твердженнях не зайшла. Але приємний на вигляд. На таке обличчя хочеться дивитися.

А як його… глибинні схильності?

Точно сказати не можу. Зазвичай мені вдається вхопити таке одразу, але цей Альбер – просто-таки загадка. Мужик для інших мужиків, гадаю, проте такий мужній мужик, котрий не бажає афішувати своє тяжіння до інших чоловіків.