Педик-мачо.
Можливо. Кілька разів він згадував Джеймса Болдвіна, якщо це щось означає, Болдвіна він любить більше за всіх інших американських письменників. Тому-то й приїхав до Парижа, сказав він, – хотів пройтися стопами Джиммі.
Я теж Болдвіна люблю і згоден з тим, що він найкращий американський письменник, однак лише те, що він, так уже сталося, схиляється до чоловіків, зовсім нічого не говорить про тих чоловіків, кому подобаються його книги.
Саме так. Як би там не було, я трохи розповіла йому про тебе, а на Альбера, схоже, справило потужне враження, коли я йому розповіла про твою книгу, може, він навіть злегка позаздрив. Дев’ятнадцять, увесь час повторював він. Дев’ятнадцять років – і його вже публікують, а він сам, далеко за двадцять, ще точить першу половину свого першого роману.
Сподіваюся, ви йому сказали, що це коротка книжка.
Сказала. Дуже коротка книжка. І ще я зауважила, що ти просто помираєш, як хочеш пограти в баскетбол. Чи віриш, чи ні, але він живе на рю Декарт у п’ятому, і прямо навпроти його будинку – відкритий баскетбольний майданчик. Хвіртка там завше заперта, каже він, але через загорожу легко перелізти, і за те, що він туди ходить грати, його ніхто ніколи не сварив.
Я проходив повз той майданчик десятки разів, та у французів усе так строго із замками, ключами й правилами, і я побоявся, що мене депортують, якщо туди полізу.
Він сказав, що хотів би з тобою познайомитися. Тобі цікаво?
Звичайно, цікаво. Давайте з ним сьогодні повечеряємо. Той марокканський ресторанчик, котрий вам так подобається, зовсім поруч з Пляс де ла Контрескарп, «La Casbah», а рю Декарт звідти прямо догори йде. Якщо в нього немає інших планів, може, він приєднається до нас заради тарілочки couscous royale.
Вечеря в «Касбе» того вечора з Вівіан, Лісою та чужаком, котрий запізнився на п’ятнадцять хвилин, але виглядав при цьому рівно так само, як Вівіан його й описала, з цією його характерною шкірою та напористими, впевненими манерами. Ні, така особа не схильна до світської балаканини чи відмочуванню жартиків, але посміхатися він умів – і навіть сміявся, якщо відчував, що є над чим посміятися, що би жорстке й тверде не було заперте в нього всередині, воно пом’якшувалося ніжністю його голосу та цікавістю в його очах. Фергюсон сидів строго навпроти нього. Обличчя його він бачив прямо перед собою анфас, і хоча Вівіан, імовірно, мала рацію, називаючи його не найпривабливішим, Фергюсон знайшов його чудовим. Ні, спасибі, сказав Альбер, коли офіціант спробував підлити йому до бокалу ще вина, а потім поглянув на Фергюсона і пояснив: він поки що з цього зліз, – це, здавалося, давало зрозуміти, що раніше він його пив, поза сумнівом – більше, ніж слід було б, визнання слабкості, можливо, а оскільки це вимовляла така стримана особа, що володіє собою, як Альбер Дюфрен, Фергюсон прийняв це за ознаку того, що ця особа цілком людяна. Знову ж таки, м’який, рівно модульований голос, що нагадав Фергюсону, як йому подобалося слухати батьків голос, коли був маленьким, і з двомовним Альбером, який розмовляв з невеликим відлунням канадського акценту, коли говорив французькою, і з незначним відлунням французького акценту, коли говорив на ідіоматичній північноамериканській мові, Фергюсон піймав себе на тому, що переживає подібну, якщо не цілковито таку ж насолоду.
Звивиста розмова, котра тривала дві години: Ліса поводилася тихіше, ніж Фергюсон коли-небудь за нею помічав, вставила всього пару смішних зауважень, а не сотню, ніби вона перебувала під чарами чужака і розуміла, що її звичайні фокуси в його присутності звучали б фальшиво, але до чого розслабленим видавався Альбер з Вівіан, котра справляла такий вплив на більшість людей, само собою, тільки в цьому випадку вплив міг посилитися, оскільки було в ній щось таке, в чому луною озивалася певна риса його, Альбера, матері, тієї людини, з ким він був дуже близький, сказав він, білої матері цієї чорної людини з його зневаженим негідником-батьком, чорним і мертвим, наскільки складно ж це все було, напевне, усвідомив Фергюсон, і скільки ж важкого багажу швидше всього тягав із собою Альбер, і тут вони перейшли на Нью-Йорк і ті півтора року, що їх він провів у Гарлемі після випуску з коледжу, услід за чим він прийняв рішення перебратися у Францію, тому що Америка була братською могилою для будь-якої чорної людини, котра там жила, особливо для такого чорного чоловіка, як він сам (у сенсі – такого чоловіка-про-чоловіків, як він, запитав себе Фергюсон, чи він має на увазі дещо інше?), і відтак всі вони завели бесіду про довгу історію чорних американських письменників і митців, котрі перебиралися жити до Парижу, нагу й недосяжну Жозефіну Бейкер, як висловився про неї Альбер, і Річарда Райта, Честера Гаймса, Каунті Куллен та Майлса Девіса в обіймах Жюльєти Греко, Ненсі Кунард в обіймах Генрі Краудера та Альберового героїчного Джиммі, кого так грубо образили тим, що не запросили виступити на Марші на Вашингтон три року тому, сказав він, та оскільки в списку ораторів у них уже був Баярд Рустін, може, вони прикинули, що одного чорного педика їм вистачить (докази назбирувалися), і тут втрутився Фергюсон і заговорив про «Кімнату Джованні», котра на його скромну, чистосердечну думку, була однією з найхоробріших, найбільш вишукано написаних книжок, які він коли-небудь читав (зауваження, винагороджене схвальним кивком Альбера), і мить потому, як це часто буває з бесідо за трапезою, всі вже перейшли на іншу тему, і вони удвох почали розмову про баскетбол, «Бостонських Кельтів», Білла Рассела, що підвело Фергюсона до того, щоб поставити Альберові те саме питання, котре він багато років тому поставив Джиму: Чому Рассел – найкращий, якщо він навіть не хороший? – на що Альбер відповів: Але він хороший, Арчі. Рассел міг би заробити двадцять п’ять очків у грі, якби захотів. Справа просто в тому, що Авербах цього від нього не хоче. Він хоче, щоб Рассел був диригентом всієї команди, а як усім відомо, диригент сам не грає на жодному інструменті. Він стоїть зі своєю паличкою і керує оркестром, і хай навіть це виглядає просто, якби не було в оркестра режисера, котрий би цю роботу виконував, музиканти збилися б із тону і стали би промахуватися повз ноти.