Як той у парі, хто молодший на сім років, Фергюсон був молодшим партнером у їхньому романі, малюком, котрий у всьому слідує за старшим, і цю роль грати йому було зручніше, бо нічого не відчувалося для нього краще, ніж жити під захистом Альбера, не бути вимушено відповідальним чи тим, хто мусить усе розраховувати, і загалом, і в цілому. Альбер справді його оберігав, і загалом і в цілому справді піклувався про нього винятково добре. Альбер став першою людиною з усіх знайомих Фергюсона, хто поділяв з ним його двоїсту, проте об’єднану пристрасть до розумового й фізичного: фізичне було насамперед сексом – першість сексу над усіма іншими родами людської діяльності, – але й також баскетбол, тренування й біг, біг у «Jardin des Plantes», віджимання, присідання, жоми сидячи й стрибки на місці на майданчику чи в квартирі, а також запеклі сутички один на один, по яких залишалися синці, – вони кидали виклик і давали задоволення самі по собі, але ще не слугували якимсь вишуканим різновидом еротичної розминки, оскільки тепер, коли він настільки добре пізнав тіло Альбера, важко було вже думати про голе тіло, сховане під спортивними трусами й майкою, коли Альбер переміщувався по майданчику, про чудові й глибоко улюблені характеристики фізичного «я» Містера Ведмедя, а розумове – не лише функції й пізнавальні зусилля мозку, а й вивчення книг, фільмів і творів мистецтва, необхідність писати, суттєво важливе завдання спроб зрозуміти чи заново винайти світ, обов’язок думати про себе стосовно інших та відкидати спокуси, коли Альбер діяв тільки заради себе, і коли Фергюсон виявив, що Альберові фільми небайдужі, так само, як і книжки, тобто він їх любив так само, як тепер любив книги сам Фергюсон, вони виробили звичку майже щовечора відвідувати разом кіно, переглядати всілякі фільми через еклектичні смаки Фергюсона та готовності Альбера йти за ним до будь-якого кінотеатру, який би той не вибрав, однак з усіх численних фільмів, що їх вони переглянули, жоден не став для них важливішим, ніж Au Hasard Balthazar Бресона, чия прем’єра відбулася в Парижі двадцять п’ятого травня, на котрому вони просиділи разом чотири вечори підряд, і фільм із ревінням увірвався до них у серця й голови з шаленством Божественного об’явлення, «Ідіот» Достоєвського, перетворений на казку про ослика в сільській місцевості Франції, про Бальтазара, пригноблену особу, що переносить жорстоке поводження, символ людського страждання й святого довготерпіння, і Фергюсон з Альбером ніяк не могли на нього надивитися, тому що кожен із них в історії Бальтазара вбачав історію власного життя, кожен із них, поки дивився фільм на екрані, відчував, що Бальтазар – це він, тому після першого перегляду вони ще тричі поверталися до кінотеатру, і до кінця останнього сеансу Фергюсон навчився відтворювати пронизливі, різкі звуки, що виривалися з рота ослика у важливі моменти фільму, астматичний плач істоти-жертви, що бореться за наступний вдих, моторошний звук, звук, який рве душу, і з тієї миті віднині кожного разу, коли Фергюсонові хотілося повідомити Альберу, що він тужить або терпить муку через якусь несправедливість, котру він помітив у світі, він відкидав слова та вдавався до імітації атонального подвійного вереску Бальтазара на вдиху й видиху, іржанням з-за межі, й, відповідно, не міг до нього приєднатися, кожного разу, коли Фергюсон ставав страдницьким віслюком за них обох.
Схожі смаки в більшості речей, схожі відгуки на книги, фільми й людей (Альбер обожнював Вівіан), та от у тому, що стосувалося їхнього письменництва, вони опинилися в глухому куті, бо ніхто з них не міг знайти в собі мужність показати свою працю іншому. Фергюсон хотів би, щоб Альбер прочитав його книжку, та йому дуже не хотілося нав’язувати її, а оскільки сам Альбер ніколи не просив її подивитися, Фергюсон стримувався і нічого не казав, та й не ділився з ним ніякими вістями про відредагований рукопис, котрий Обрі надіслав йому з Лондону, про рішення помістити на обкладинку фотографію його матері чи про вибір кадрів з десяти фільмів Лорела й Гарді та ще десяти кадрів – з фільмів, випущених на екрани в кінці 1954-го та в 1955-му (серед них Мерілін Монро в «Найкращий бізнес – шоу-бізнес», Дін Мартін і Джеррі Льюїс в «Художниках і натурницях», Кім Новак і Вільям Голден у «Пікніку», Марлон Брандо і Джин Сіммонс у «Хлопцях і лялечках» та Джин Тірні і Гамфрі Богарт у «Лівій руці бога»). Також він не казав ні слова про перший відбиток гранок, про другий відбиток гранок чи про переплетені гранки після того, як ті з’явилися в нього на початку липня, у кінці липня та на початку вересня, і жодного разу не згадував про лист, отриманий від Обрі, де зазначалося, що Пол Сандлер у видавництві «Рендом-Хаус» у Нью-Йорку (майбутній дядько Фергюсона Пол) буде співвидавцем книги в Америці – через місяць потому, як її випустять в Англії.