Коли Фергюсон спитав Альбера, чи можна йому поглянути на першу половину його роману (трохи більше двохсот сторінок, очевидно), Альбер відповів йому, що текст ще надто незачесаний, і він не може його нікому показувати, поки не закінчить. Фергюсон сказав, що розуміє, і справді так і було, оскільки сам він не показував свою книгу нікому, поки теж її не закінчив, але хоча б, може, Альбер сказав йому, як роман називається? Той похитав головою, стверджуючи, що назви в книги поки що нема, вірніше – він примірює на неї три різні варіанти і поки що не вирішив, якій назві віддати перевагу, – відповідь, котра могла бути й правдою, і ввічливим обманним маневром. Коли Фергюсон уперше зайшов до кабінету Альбера, рукопис лежав на столі біля друкарської машинки «Ремінгтон», однак після того дня стос паперу зник, поза сумнівом – в один із ящиків дерев’яного письмового стола. Кілька разів за ті місяці, що їх вони провели разом, Фергюсон опинявся один у квартирі, поки Альбер ішов куди-небудь по сусідству в справах, а це означало, що він міг би зайти до кабінету й витягти рукопис із того ящика, де автор її ховав, проте Фергюсон так ніколи не чинив, тому що не хотів виявитися тією людиною, хто на таке здатен, хто зраджує довіру інших, і порушує дане слово, і якось закулісно поводиться, коли ніхто не дивиться, бо поглянути тихцем на рукопис Альбера було так само кепсько, як украсти її чи спалити, діяння такої огидної невірності, що воно було би цілком непростиме.
Альбер зберігав свою книгу в секреті, проте в інших відношеннях цілком ні в чому не таївся, часом навіть ревно прагнув поговорити про себе, і в перші їхні тижні, проведені разом, Фергюсон багато довідався про його минуле. Батько їх кинув, коли йому було шість, як він і розповів Вівіан того вечора їхнього знайомства в Рейд-холі, але потому, після сімнадцяти років чи без будь-якого зв’язку, батько вставив його у свій заповіт – вставив під дзенькіт шістдесяти тисяч доларів, грошей стільки, що на них можна було жити в Парижі п’ять років чи й більше і ні про що не турбуватися, крім його роману. Його близькість із матір’ю, котру вигнали з її строгої римо-католицької родини після того, як вона вийшла заміж за чорного, і навіть коли цей чорний зник і родина готова була все простити й забути, його сильна, стійка духом мати залишилася вигнанкою зумисне, оскільки сама ні прощати, ні забувати готова не була. Монреаль – місто, не позбавлене чорних і людей змішаної крові, місто, в якому Альбер шмаркачем процвітав, був найкращим у спорті, кращим у школі, та до середини його отроцтва – дедалі більше знання того, що він
відрізняється від більшості хлопчаків, чи то чорних, чи білих, чи змішаних, і страх того, що його мати про це довідається, що, як відчував Фергюсон, її би просто знищило, і тому в сімнадцять років він переїхав із Монреаля до Америки вчитися в коледжі, у цілковито чорному Говарді у переважно чорному Вашингтоні, школа прекрасна, та кепське місце для життя, і от поступово за свій перший рік він там розперезався. Спершу бухло, потім кокаїн, відтак героїн, величезний пролом у безвільну збентеженість та розлючену впевненість, а це смертоносна суміш, що пригнала його, скульгавілого, назад до Монреалю, і в материнські обійми, але вже краще син-наркоман, аніж син-педераст, розсудив він, і відтак мати потягла його в Лаврентійські гори на літо й заперла в стодолі, щоби зцілити, як вона це називала, Засобом Майлса Девіса: чотири дня поспіль суцільного блювання, дрищання й волання, найбезглуздішого трусіння та виття жорсткої просушки, люта конфронтація з його власним жалюгідним існуванням і тим хирлявим божком, котрий відмовлявся за ним наглядати, після чого мати вивела його надвір, і наступні два місяці спокійно сиділа з ним, поки він заново вчився їсти, думати й припиняв себе жаліти. Восени – назад до Говарду, і з того дня – ні краплі вина, пива чи іншого бухла, ні понюшки трави, ані затяжки кокса, останні вісім років він чистий, та, як і раніше, страшенно боїться, що не встоїть і здохне від передози, і от коли Альбер розповів Фергюсонові цю історію на третій день їхнього життя разом, Фергюсон дав слово більше не пити в присутності Альбера – і це він, хто так насолоджувався алкоголем, кому пити вино подобалося майже так сильно, як займатися сексом, він більше не буде пити зі своїм любим Містером Ведмедем, і немає ніякого задоволення в тому, зовсім ніякого задоволення, але такою була необхідність.