Жити йому залишалося два дні, і то був останній раз, коли він з ними розмовляв, але про телефонний дзвінок домовилися заздалегідь, і третього за годину до того, як він сів за вечерю з Вівіан і Лісою, мати й Гіл потелефонували з Нью-Йорка побажати йому щасливого дня народження та успіху в лондонській поїздці. Фергюсон сказав Гілові, що візьме з собою «Нашого спільного друга» (дев’яносто першу книгу зі списку), котра складе йому компанію в двох довгих переїздах через Канал (кожен по одинадцять годин), та сумнівався, що в Лондоні в нього залишиться час на читання, оскільки розклад там став жахливо щільним. Як би там не було, після цієї йому залишиться прочитати всього дев’ять книжок, і вони з Вівіан планують з усіма книгами закінчити до кінця травня, але ж яке це задоволення – жити в багатому мозкові цього англійця, зауважив він, а потому, як вони з професором Вівіан докінчать соту книгу, йому хочеться наздогнати з усіма романа Дікенса, яких він ще не прочитав.
Відтак слухавку взяла мати й заговорила з ним про погоду. Англія – місце вологе, і йому слід завжди пам’ятати про парасолю й надягати плащ, а то й придбати пару калош, щоб захищати ноги й взуття. У будь-який інший день Фергюсон від такого впав би в роздратування. Вона розмовляє з ним, як із семирічним хлопчиком, і за звичкою він би від неї відмахнувся, простогнавши, або висміяв би якимось потішним і в’їдливим зауваженням, та саме того дня жодного роздратування він не відчув – навпаки, це його повеселило, і зігріла, і розвеселила його ця нескінченна материнськість, що й досі палала в ній. Звичайно, ні, ма, сказав він. Я нікуди не виходитиму без парасолі. Чесне слово.
Так сталося, що саме свою парасолю Фергюсон залишив у потязі, прибувши до Лондона вранці п’ятого. Він не мав наміру його губити, та в поспіху зборів речей і вискакування на перон у пошуках Обрі парасоля була забута. І так, дощ лив того ранку на місто, як його мати й передбачала, оскільки Англія і справді була вологим місцем, і найперше, що вразило Фергюсона в ній, були запахи, натиск нових запахів, що увірвалися в його тіло тієї ж миті, коли він полишив повітря свого купе й опинився на повітрі вокзалу, запахи, зовсім не схожі на запахи Парижа та Нью-Йорка, атмосфера більш йоржиста, колюча, заряджена змішаними випарами вологих вовняних піджаків та горіння вугілля, і вологих кам’яних стін, і диму сигарет «Плеєрс» з їх надто солодким вірджинським тютюном на відміну від прямоти «Голуаз» і ледь пригорілих ароматів «Лакі» й «Кемел». Інший світ. Усе до крайності інше, а оскільки ще був початок березня і весна поки що не настала – озноб нового різновиду, що пробирав до кісток.
І от уже Обрі посміхався йому та охоплював рученятами тіло Фергюсона, оголошуючи, що гарненький хлопчик нарешті прибув і який чудовий тиждень чекає на них обох. Потому – назовні, на стоянку таксі, де вони настовбурчились поруч під куполом чорної парасолі Обрі, в очікуванні своєї черги, спершу говорили про те, наскільки щасливі знову бачити один одного, та кілька секунд по тому видавець Обрі вже розповідав авторові Фергюсону, що за останні кілька днів почали надходити перші відгуки на книжку, і всі добрі, за винятком одного, прекрасна рецензія в «Нью Стейтсмені», захоплена в «Обсервері», проте нічого нижче добрих оцінок у всіх інших, якщо не зважати на стервозні нісенітниці в «Панчі». Як мило, мовив Фергюсон, розуміючи, скільки ці відгуки важать для Обрі, проте сам він відчував себе якимось відстороненим від усього цього, наче рецензії писали про книгу іншого автора, іншої особи з таким же йменням, як у нього, можливо, але не того, хто зараз уперше сідає в лондонське таксі – один із тих легендарних чорних слонів, які він бачив у багатьох фільмах за стільки років, а вони виявилися навіть ще більшими, ніж він собі уявляв, от ще одна британська штука, відмінна від американських і французьких, і яке ж задоволення було сидіти у величезному просторі позаду й слухати, як Обрі тарахкоче, сипле іменами редакторів журналів і рецензентів, про котрих сам Фергюсон нічого не знав, всі вони були для нього не більш реальні, ніж масовка в п’єсі вісімнадцятого століття. Відтак таксі рушило й попрямувало до готелю – і раптом усе перестало бути задоволенням, а стало бентежити й навіть трохи лякати. Руль автомобіля був розташований не на тому боці, а водій їхав неправильною стороною вулиці! Фергюсон чудово знав, що в англійців так прийнято, але ніколи не переживав цього сам, і за давньою звичкою, виробленою за все життя вбудованих рефлекторних реакцій, його перша поїздка лондонськими вулицями змушувала його зіщулюватися кожного разу, коли таксист повертав чи якесь інше авто наближалося до них не з того боку, і він знову й знову мусив заплющувати очі, у страху, що вони от-от розіб’ються.