Не можу, сказав Фергюсон. Якщо я приїду побачитися з тобою, я зламаюся й розревуся, а я не хочу, щоб ти бачила, як я плачу.
Це буде настільки жахливо?
Для мене – так. Найгірше у світі.
Будь дорослішим, Арчі. Спробуй поводитися, як чоловік.
Я намагаюся.
Недосить.
Я постараюся сильніше, чесно. Найважливіше – те, що я ніколи тебе не розлюблю.
Ти вже розлюбив. Ми разом так набридли тобі, що ти навіть не хочеш більше на мене дивитися.
Це неправда.
Досить брехати, будь ласка. І поки ти ще не поклав слухавку, Арчі, прошу тебе від усієї своєї душі – іди ти на хер.
У середу, двадцять п’ятого травня, через два тижні по цій пекельній розмові з Еві, потелефонував Ной, зі звісткою, що Біллі Бест хоче публікувати «Мандри Мулігена». Двадцять п’ятого Фергюсон і Біллі порозмовляли і домовилися зустрітися в суботу, двадцять восьмого, і Фергюсон, отже, не залишився у Принстоні на ті вихідні готуватися до іспитів з Говардом, як мав намір, а в п’ятницю вирушив до Нью-Йорка, як звичайно, проте своєму дідові він уже сказав, що на вихідних не приїде, а потім забув повідомити йому, що насправді прибуде, і цим збентежив діда, і сюрприз, який він йому влаштував, був усього однією сотою того сюрпризу, котрий він улаштував самому собі.
Наскільки йому було відомо, лише в нього був ключ від квартири. Тепер, коли вони з Еві розлучились, Фергюсон двічі приїжджав пожити тут на вихідних сам у вільній дідовій спальні, і в ті обидві п’ятниці він сам заходив до тихої квартири – і виявляв, що дід сидить собі на дивані у вітальні, читає спортивну газету «Поста», – а цього разу, потому, як він всунув у замок ключ і відчинив двері, почув голоси з вітальні, можливо, два чи три голоси, – він не зміг визначити, скільки їх було, та жоден не належав його дідові, а щойно він увійшов до квартири, найперше до нього чітко долетів чоловічий голос, котрий вимовляв: Ось так, Ел, тепер засунь у неї свій хер, – а далі інший чоловічий голос сказав: І от коли він це зробить, Джорджія, не забудь ухопити Еда за стояк і візьми собі за щоку.
Між вхідними дверима та входом до вітальні пролягав невеликий коридор, і поки Фергюсон крався навшпиньках повз зачинені двері у вільну спальню справа від себе, а потім – повз вузької кухоньки-камбуза, котра теж була розташована від нього справа, – дійшов до кінця стінки і встав на краю вітальні, і от що він побачив: його дід сидів поруч із чоловіком, що тримав шістнадцятиміліметрову кінокамеру, довкола яскраво горіли три стійки з софітами, кожен, напевне, в тисячу ватт, інший чоловік стояв посеред кімнати з планшетом для паперів під пахвою, а на дивані троє голих людей, жінка й двоє чоловіків, жінка з мертвими очима, років тридцяти, з обезбарвленим волоссям, великим бюстом і в’ялим, випертим животом, і двоє майже однакових чоловіків (можливо, близнюків), м’ясисті, волохаті звірі з членами, що стирчали, та волохатими сідницями, виконували вказівки режисера й оператора.
Дід Фергюсона посміхався. От що найбільше дратувало в цій огидній картині – посмішка на обличчі його діда, поки старий спостерігав, як жінка й двоє чоловіків смокчуться і трахаються на дивані.
Першим його помітив режисер – дрібний молодий негідник, котрому на око ще й тридцяти не було, в джинсах і сірій куртці, той, що весь час керував дійством, оскільки звук вони не записували, що, поза сумнівом, буде додано пізніше як низка театральних стогонів і мукання, при компонуванні цього найдешевшого з дешевих кінематографічних заходів, і от коли молодий режисер помітив, що в коридорі поблизу самого входу до вітальні стоїть Фергюсон, він вимовив: Ти хто в біса такий?
Ні, відповів Фергюсон, це в біса хто ви такі і чим, по-вашому, ви тут займаєтесь?
Арчі! – заволав його дід, а посмішка зникла з його обличчя й змінилася виразом переляку. Ти ж мені казав, що на цих вихідних не приїдеш!
Ну, в мене змінилися плани, сказав Фергюсон, і я тепер думаю, що цим людям слід винести свої дупи з квартири.
Заспокойся, друже, мовив режисер. Містер Адлер – наш продюсер. Це він нас сюди запросив, і нікуди ми не підемо, поки не закінчимо зйомки фільму.
Вибачайте, сказав Фергюсон, підходячи до голих людей на дивані, але на сьогодні забаві кінець. Одягайтеся й вимітайтесь.
Ледве він сягнув до руки жінки, щоб підняти її та відправити геть, режисер кинувся на Фергюсона ззаду й обхопив його корпус руками, притисши йому руки до боків. Після цього один із голих близнюків зірвався з дивану й врізав кулаком Фергюсону в живіт, болючим коротким ударом, від котрого знавіснілий Фергюсон так розлютився, що вирвався з рук дрібного режисера й шпурнув того на підлогу. Жінка сказала: Ну, чорт забирай, засранці. Досить уже цієї херні, поїхали далі.