Перш ніж розпочалася справжня бійка, втрутився дід Фергюсона і сказав режисерові:
Дуже шкода, Адаме, та гадаю, на сьогодні досить. Цей хлопчисько – мій онук, і мені треба з ним поговорити. Зателефонуй мені завтра, й ми прикинемо наш наступний крок.
Не минуло й десяти хвилин, як режисер, оператор і трійко акторів залишили квартиру. Фергюсон із дідом уже сиділи в кухні, один навпроти одного за столом, і ледь Фергюсон почув, як стукнули вхідні двері, він сказав: Ти старий, та дурний. Ти мені так огидний, що я ніколи більше тебе не хочу бачити.
Дідусь витер хустинкою очі й уперся поглядом у стіл. Дівчата нічого не повинні знати, сказав він, маючи на увазі своїх дочок. Якщо вони про це дізнаються, це їх прикінчить.
У тому сенсі, що тебе прикінчить, мовив його внук.
Ані слова, Арчі. Пообіцяй мені.
Фергюсон, котрому навіть не спадало на думку, що він коли-небудь зможе розповісти про побачене ним того дня матері чи тітці Мілдред, відмовився щось обіцяти, хоча й знав, що ніколи нікому про це не розповість.
Я такий самотній, сказав його дід. Мені просто хотілося трохи розважитися.
Оце так розвага. Викидати гроші на низькопробну порнуху. Та що з тобою взагалі таке?
Вона нешкідлива. Болю нікому не завдають. Усі добре проводять час. Що в цьому поганого?
Якщо ти ставиш таке питання, ти безнадійний.
Ти такий суворий, Арчі. Коли ти взагалі став таким суворим?
Не суворий. Я просто шокований – і ще мене трохи нудить.
Вони взагалі не повинні нічого знати. Якщо тільки ти даш мені слово ні про що їм не розповідати, я зроблю все, що ти захочеш.
Просто припини, от і все. Прикрий цей фільм і більше ніколи такого не вчиняй.
Послухай, Арчі, а якщо я дам тобі грошей? Так буде простіше? Я знаю, ти не схочеш тут більше зі мною залишатися, та якщо матимеш гроші, ти зможеш знайти собі іншу квартиру в Нью-Йорку. Тобі ж цього хочеться, чи не так?
Ти намагаєшся мене підкупити?
Називай як хочеш. Але якщо я дам тобі п’ять… шість… ні, скажімо, десять тисяч доларів… це ж добряче тебе виручить, правда? Зможеш винайняти собі власну квартирку де-небудь і ціле літо писати, а не вкалувати на тій роботі, про яку ти мені розповідав. Що ти там збирався робити?
Сміття вивозити.
Сміття вивозити. Що за пуста трата часу й сил.
Але я не бажаю твоїх грошей.
Бажаєш, звичайно. Всі бажають грошей. Гроші всім потрібні. Вважай їх подарунком.
Хабарем, ти хочеш сказати.
Ні, подарунком.
Фергюсон узяв гроші. Прийняв дідову пропозицію з чистою совістю, бо, кажучи по правді, то був не хабар, а подарунок, оскільки він усе одно б не обмовився про це ні словом ні матері, ні тітці Мілдред, а якщо дід такий багатий, що йому по кишені виписати чек на десять тисяч доларів, то краще, якщо гроші відійдуть його внукові, ніж профінансують ще один убогий кінотрах. Але ж яким шоком було вторгнутися в ту ненормальну сцену, і до чого схибнутим і збоченим стає його дід у старості – овдовілий та самотній, його більше ніщо не стримувало, він міг собі впадати в будь-які розпусні примхи, які б не приваблювали його фантазію, і яку ще ганьбу влаштує він завтра? Фергюсон і далі любив діда, але тепер втратив до нього всяку повагу, можливо, навіть почав його зневажати – цього вистачало, щоб назавжди розхотіти перебувати в його квартирі, – проте зневажати не так сильно, як зневажав він свого батька, котрий уже цілковито зник з його життя, зник з причин, загалом пов’язаних із грошима, і от він сам радо бере гроші в діда і трясе йому руку, дякуючи за них. Ще одна заплутана справа, ще одна бентежна розвилка на шляху, і точно так, як це з’ясував Ласло Флют у «Направо, наліво чи прямо?», який би вибір Фергюсон не зробив, він виявлявся хибним.
І все ж десять тисяч доларів у 1966 році були грандіозною сумою – таку купу грошей важко було уявити. Маленькі квартири в занедбаних районах Нью-Йорку здавалися менше ніж за сотню на місяць, іноді – всього за п’ятдесят чи шістдесят доларів, і Фергюсон зміг би підібрати собі що-небудь для втеч із Принстона, і йому й надалі вистачатиме на життя влітку, а працювати не доведеться. Не те щоб й жахала перспектива перетягувати сміття в проміжку між першим і другим курсами. По своїх літніх канікулах у старших класах, проведених з Арні Фрезером та Річардом Брінкерстафом, він знав, що важка праця здатна давати різноманітне задоволення, і в процесі можна навчитися чогось цінного про життя, але перед ним лежало ще дуже багато років подібної праці, і можливість відпочити від тягання тягарів, поки навчається в коледжі, була несподіваним успіхом. А все тому, що раптом з’явився і застав діда на гарячому. Відкриття огидне, це так, але як же водночас не посміятися над ним? І тепер він, чиї уста залишаться на замку, поки з його легень не вирветься останній вздох, валяється на купі грошей, отриманих за мовчання. Якщо над таким не сміятися, з тобою щось не так, якісь проблеми з головою.