Фергюсон вирушив з Ноєм у Віллідж вечеряти піцею й пивом, відтак провів ніч на підлозі кімнати свого двоюрідного брата в гуртожитку УНЙ, а наступного дня, коли поїхав через усе місто побачитися з Біллі Бестом, з ним і далі відбувалися дивовижні речі. Біллі був до того розслабленим і балакучим і так вихваляв книгу Фергюсона, котру називав найхимернішою, блядь, хернею, якої йому давно вже не доводилося читати, що юний автор знову безмовно подякував своєму кузенові за те, що той звів його з цією особою, не схожою на жодного іншого знайомого йому чоловіка.
Біллі був одночасно і мужланом з робітничого класу, і вишуканим письменником-авангардистом, він народився й виріс у тому ж кварталі, де й далі жив, був домоуправом свого будинку, тому що робота ця дісталася йому в спадок від батька, по-вуличному кмітливим уродженцем тих місць, котрий наглядав за округою, як шериф у голлівудському вестерні, але до того ж був автором складного галюцинаторного роману, дія якого відбувалася під час війни з французами та індійцями, під назвою «Розтрощені голови» (Фергюсон обожнював цю назву), і, слухаючи мелодійний нью-йоркський ірландсько-американський тенор свого видавця, Фергюсон відчував, нібито сама цегла будівель на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці бринить словами. Окрім усього іншого, вагітна дружина Біллі Джоанна говорила точно таким саме голосом, як і він, була дівчиною дуже земною й привітною, вдень працювала юридичним секретарем, а вечорами – машиністкою-набірницею-трафаретницею видавництва «Штуковина», це вона займатиметься книгою Фергюсона, поки в її утробі росте їхня дитина, вона приведе Фергюсонове немовля на світ, хай це немовля – всього лише книжка, а сам він ніколи не матиме ніякого стосунку до виробництва справжніх дітей, і от коли Джоанна й Біллі запросили його залишитися на вечерю в ту першу суботу їхньої нової дружби, Фергюсон обмовився, що найближчими днями підшукуватиме собі квартиру, щойно схвалять чек, котрий лежить в його бумажнику, а оскільки Біллі й Джоанна знали все, що відбувалося в них у маленькому кварталі, вони порадили йому квартиру в шести домах від їхнього будинку, однокімнатну студію, котру виставили на ринок усього по кількох днях після їх першої спільної трапези, і от так Фергюсон став орендатором власного житла на третьому поверсі по Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці за сімдесят сім доларів і п’ятдесят центів на місяць.
Його перший рік у Принстоні доходив кінця. Говард вирушав на літо працювати на молочній фермі своїх тітки й дядька на півдні Вермонту, і хоча Фергюсона теж покликали взяти участь у цьому буколічному заході, наполовину знищений колишній коханець Еві Монро, котрий водночас став наполовину відродженим автором «Мандрів Мулігена», вже відмовився від прибирання сміття і планував усе літо потратити на свій наступний творчий проект, «Багряний зошит». На ці місяці до міста прибуде ще й Емі (працювати помічницею редактора у профільному журналі «Медсестринський дайджест»), а також її новий хлопець Лютер Бонд, котрий знайшов собі тимчасове місце у відділі майбутніх подій «Віллідж Войса». Селія Федерман, навпаки, буде далеко – пожинати плоди нагороди, котру їй дали батьки за дострокове закінчення середньої школи: перед нею була двомісячна поїздка Європою разом зі своєю двадцятилітньою сестрою Емілією. Як і передбачалося, дружок-Брюс, він же Людина-Буферна-Зона, пішов у минуле. Селія пообіцяла написати Фергюсонові рівно двадцять чотири листи, котрі звеліла зберігати в особливій коробці з етикеткою «Мандри Федерман».
Ноя теж тут не буде – він несподівано і в останню хвилину поїде на північ Массачусетса брати участь у Вільмямстаунському театральному фестивалі, куди він імпульсивно записався, залицяючись до дівчини, котра хотіла туди потрапити, але їй відмовили навіть без повторного прослуховування, а от Ноєві – ні, і тепер він усе літо гратиме у двох різних п’єсах («Усі мої сини» та «В очікуванні Годо»), і план знімати екранізацію «Душевних шнурків» знову ліг на полицю. Фергюсон зітхнув з полегшенням. Мало того, він був радий за Ноя, котрий завше був найкращим сценічним актором, коли б Фергюсон не бачив його гру, а бачив він Ноя на сцені за ці роки разів сім-вісім, напевне, і як сильно б не хотів той стати кінематографістом, Фергюсон був переконаний: у ньому вистачить того, що вивело б його у провідні актори, і не лише в комедіях, де він і так уже грав відмінно, але й у драмах також, хоча, можливо, і не в трагедіях, принаймні – не в тій класиці вагою п’ятдесят тонн, де чоловіки виривали собі очі, жінки варили живцем власних дітей, а Фортінбрас виходив під завісу, повільно опускаючись на купу закривавлених трупів. Ще Фергюсон відчував, що від Ноя публіка пісятиме в штани, якщо він коли-небудь вирішить виступати з сольними комічними номерами, та кожного разу, коли він йому це пропонував, Ной супився і казав: Це не для мене. Але він неправий, думав Фергюсон, сто разів неправий у тому, що відмовляється, і якось увечері навіть сів і написав для Ноя кілька жартів, просто щоб завести того з поштовху, але придумувати жарти виявилось важко, так важко, що майже зовсім неможливо, і якщо не зважати на кілька тенісних матчів, котрі вони раніше вигадали з Говардом, таланту до складання жартів у нього, схоже, немає. Писати кумедні фрази в оповіданні – це одне, а от вигадувати незабутні дзвінки-дотепи, що могли б служити сіллю анекдота, – для такого потрібен був цілковито інший мозок, ніж той, який розмістили в черепі у Фергюсона.