5) Першим імпульсом Стенлі було поговорити з Розою, поділитися своїм тягарем з дружиною й попрохати їй допомогти зупинити Лью, але знову й знову він не міг вичавити з себе потрібні слова, знову й знову в останню мить відступав, бо не міг знести навіть думки про те, щоби вислухати, що вона скаже, а він добре знав, що вона йому скаже. До поліції звернутися він не міг. Жодного злочину скоєно іще не було, і як там поставляться до нього, на чоловіка, який звинувачує рідного брата, не маючи при цьому твердих доказів, щоби довести наявність змови? З іншого боку, навіть якщо Бернштейн дійсно вже про все домовився з його братом, чи вистачить у нього сили волі піти до поліції й написати заяву, аби та заарештувала Лью? Над його братом нависла небезпека. Зловмисники загрожували осліпити його, вбити його дружину й доньку, і якщо Стенлі зараз погодиться, то нестиме відповідальність за ті каліцтва й за ті вбивства, це означатиме, що він теж має до цього стосунок, що він є мимовільним співучасником, і якщо план зазнає фіаско і Бернштейна з братом спіймають, то він анітрохи не сумнівався, що його брат відразу ж вкаже на нього як на співучасника. Так, він зневажав Лью, його нудило від одної думки про нього, однак водночас він глибоко зневажав самого себе за цю ненависть, що було незрозуміло й гротескно і лише збільшувало його неспроможність діяти. Не змігши поговорити з Розою, Стенлі збагнув, що обрав минуле на противагу сьогоденню, відмовився від своєї ролі як чоловіка та батька і повернувся до похмурого світу свого дитинства, до місця, де йому не хотілося бути й звідки він не міг утекти, той світ засмоктував його, і наступні два тижні він ходив туди-сюди в пригніченому стані переляку й гніву, закипаючи від власної фрустрації й очікуючи, що бомба в його голові ось-ось вибухне.