Твоя книжка! – мовила Селія. Її видали!
Вона глянула на оформлену Говардом палітурку, провела рукою по зображенню Мулігена, швидко погортала роздруковані на мімеографі сторінки і потім, невідомо чому, впустила книжку на підлогу.
Навіщо ти зробила це? – спитав Фергюсон.
Бо хочу поцілувати тебе, відказала вона.
Через мить вона обійняла його і притисла свої губи до його губ, і одразу його руки зімкнулися навколо неї, а їхні язики проникли в роти один одному.
Це був їхній перший поцілунок.
І це був справжній поцілунок, що так ощасливив Фергюсонове серце, і не лише тому, що цей факт обіцяв ще більше цілунків у подальшому, він свідчив, що Селія й справді була реальністю.
Фергюсон не спілкувався з батьком більше року. Зараз він рідко згадував батька і кожного разу помічав, що гнів проти нього перейшов у тупу байдужість, чи, можливо, взагалі в ніщо, в порожнечу в мозку. Він не мав батька. Чоловік, колись одружений з його матір’ю, зник у тінях паралельного світу, який уже не перетинався зі світом, де жив його син і, якщо за документами цей чоловік був іще живий, він загубився давним-давно і ніколи не знайдеться в майбутньому.
Однак, за три дні до відбуття в Принстон для навчання на другому курсі, коли Фергюсон сидів у вітальні будинку на Вудхол-кресент і дивився бейсбольну гру «Метів» разом зі своїм зведеним братом Джимом та його нареченою Ненсі, під час перерви на екрані несподівано з’явився персонаж рекламного ролику. Вишукані густі бакенбарди, ледь посріблені сивиною, зодягнений у вишуканий, модний костюм (невідомого кольору – адже то був чорно-білий телевізор), він повідомляв про відкриття нової крамниці торгової мережі Фергюсона у Флоргем-парку, наголошував на низьких цінах, низьких-низьких цінах, доступних для вас, запрошував завітати й подивитися на нові кольорові телевізори RCA, а наступного вікенду, мовляв, коли крамниця відчиниться для оптової торгівлі, укладатимуться грандіозні угоди. Як легко й щиро він будував свій виступ, подумав Фергюсон, як переконував аудиторію в тому, наскільки пожвавішають їхні зболілі, монотонні життя завдяки закупам у Фергюсона, і для людини, що, як колись зауважила мати, так і не навчилася розмовляти, він збіса добре володів мовою; як невимушено і впевнено дивився він у камеру, яким самовдоволеним виглядав, як відповідав моменту і, коли змахнув рукою й посміхнувся, запрошуючи невидимі маси завітати й заощадити кошти, квартет сопрано й тенорів без акомпанементу жваво затягнув за лаштунками: «Ціни найнижчі / Настрій найкращий / У Фергюсона, Фергюсона, Фер-гю-сона!»
Після того ролика у Фергюсоновій свідомості постали дві думки, так швидко одна за одною, майже одночасно:
1) Треба покласти край перегляду бейсбольних матчів по телебаченню; 2) Образ батька ще досі ширяє десь там, на периферії його життя, ще не цілком втілений, але, попри відстань між ними, реальний, а тому, до того, як нарешті закриється книжка, має бути написаний ще один розділ.
Якби він не записався на експрес-курс давньогрецької і вивчив цю мову за один навчальний рік, він не мав би більше занять у Нейгла. Однак Нейгл залишався його науковим керівником, і з причин, тісно пов’язаних з його батьком, чи то, можливо, зовсім не пов’язаних із ним, Фергюсон і далі шукав у Нейгла підтримки й заохочення, бажаючи справити враження на цього літнього чоловіка найвищою якістю письмової роботи за курсом його предмету, твердістю свого характеру, як це вимагалося програмою стипендій Волта Вітмена, але найбільше здобути професорову підтримку його творів, і цю ознаку виконання ним своїх обіцянок Нейгл побачив у ньому після прочитання книжки «Одинадцять моментів із життя Грегорі Фламма». Під час їхньої зустрічі в осінньому семестрі Фергюсон подав Нейглу примірник книжки «Мандри Мулігена», виданої в Gizmo Press, гордий і боязкий того, що надто рано почав публікувати свої праці, стурбований тим, що Нейгл вважатиме мімеодрук книжки надміру амбіційним актом молодого письменника, ще не готового публікуватися, удвічі стурбований тим, що Нейгл, прочитавши книжку, назве її страхіттям, чим завдасть Фергюсонові удару, якого той боявся найбільше, бо прагнув пестощів від людей, яких обожнював. Однак Нейгл того дня прийняв книжку з доброзичливим кивком і кількома словами привітав автора; він, природно, не знав змісту твору, але, принаймні, не засудив Фергюсона за його передчасну публікацію та неминучий жаль і збентеження як наслідок подібного знаку зухвалості; тримаючи книжку в руках і розглядаючи чорно-білу ілюстрацію на обкладинці, він висловив думку про високу якість малюнка.