Усі з’явилися до Вермонту в призначений час і, оскільки дядько й тітка Говарда того вечора були в гостях у Берлінгтоні, а ніхто не мав бажання куховарити, то всі три парочки вирушили на вечерю до закладу «Бар і гриль Тома», другосортної забігайлівки на 30-му шосе, приблизно за три чверті милі від центру Бретлборо. Усі шестеро втіснилися в Говардів універсал після кількох заходів пива на фермі, помірна пиятика на кухні, адже у Вермонті алкоголь продають з двадцяти одного року, і в Тома вони не одержать пива; позаяк однієї серії виявилося замало, вони засиділися аж до дев’ятої, а близько дев’ятої суботнього вечора цей заклад здебільшого поринав у хаотичний стан, коли з автомата лунає оглушлива музика кантрі, а завсідники бару починають своє енне коло випивки.
Відвідувачі були представниками низів робітничого класу й фермерства, поза сумнівом, правого крила, прихильників війни і, увійшовши до бару разом із невеликою групою своїх друзів-студентів лівого спрямування, Фергюсон одразу відчув, що потрапив не в те місце. Як він помітив, у чоловіках і жінках, що сиділи в барі, було щось, що спричиняло тривогу і, на жаль, йому з друзями дістався стіл у полі зору всіх відвідувачів, бо вільних місць у задньому залі не було. Що воно таке, запитував він себе, коли доброзичлива офіціантка підійшла, щоб узяти замовлення («Привіт, дітлашня. Що замовляєте?»), міркуючи, чи насторожені погляди в їхній бік пов’язані з його довгим та Говардовим, ще довшим, волоссям, чи зі скромним афро Лютера, чи то власне з Лютером, адже той був єдиним негром у барі, чи з вишуканою, першосортною вродою всіх трьох дівчат, попри те, що Емі того літа працювала на фабриці, а батьки Мони того вечора, можливо, сиділи за столом в іншому залі цього бару. Відтак, уважно дослідивши відвідувачів, дехто з яких сидів до них спиною, Фергюсон зрозумів, що найбільше поглядів кидають на них двоє чолов’яг у кінці залу, які сиділи уздовж правого борту трикутної форми, і їм було добре видно стіл студентів; то були два молодики віком під тридцять чи тридцять із гаком, можливо, дроворуби чи автомеханіки, чи, може, викладачі філософії – цього всього Фергюсон не знав та усвідомлював очевидний факт: їхнє незадоволення чимось, і тут Емі зробила дещо, що, вочевидь, робила сотні разів за минулий рік – пригорнулася до Лютера й поцілувала його в щоку, і в цю мить Фергюсон несподівано зрозумів, що ж дратує тих філософів, – не те, що в їхнє середовище ввійшов чорношкірий, а те, що юна біла жінка прилюдно торкалася негра, пригортаючись до нього й цілуючи його, а якщо додати сюди ще й інші причини гніву завсідників, як-от патлаті студенти коледжу, свіжолиці довгоногі дівчата з чудовими зубами, спалювачі прапорів та призових повісток, ціла ватага хамовитих хіппі з антивоєнними настроями, та кількість пива, спожитого ними за час, проведений у барі, не менш ніж по шість пляшок, а може, й по десять, тому анітрохи не дивно, що вищий із викладачів філософії піднявся з табурету, наблизився до їхнього столу і звернувся до Фергюсонової зведеної сестри:
Облиш це, дівуле. Таке тут забороняється.
До того як Емі зібралася з думками й дала відповідь, Лютер сказав:
Відійди, містере. Щезни з очей.
Я говорю не до тебе, Чарлі, відказав філософ. Я розмовляю з нею.
Аби наголосити на своїх словах, він вказав пальцем на Емі.
Чарлі! мовив Лютер голосно, з театральним смішком. Оце так! Це не я, а ти Чарлі, містере. Містер Чарлі, власною персоною.
Фергюсон, який сидів найближче до філософа, вирішив втрутитися й дати тому урок географії.
Гадаю, ви щось переплутали, мовив він. Ми не в Міссісіпі, а у Вермонті.
Ми в Америці, відказав філософ, змістивши тепер увагу на Фергюсона. Країні вільних і домівці хоробрих!
Вільних – це про тебе, але не про них, так? запитав Фергюсон.
Саме так, Чарлі, мовив філософ. Не про них, якщо вони так-от поводитимуться на людях.
Як-от? спитав Фергюсон із саркастичною ноткою в голосі, від чого його запитання прозвучало як вали звідси. Як оце, придурку, сказав філософ. Він ударив Фергюсона в обличчя, і почалася бійка.