Розумієш, у чому причина? Тут справа не в тобі.
Гадаю, що ні. Проте якщо Емі залишиться тут, це не означає, що вона не зможе пізніше приїхати до мене. Зрештою, це ж не кінець світу.
Ні, але це, ймовірно, означає кінець вашим стосункам.
Можливо, це не так уже й погано. Ми б і так не витримали довготривалих стосунків. А за останній час довели, що можемо бути разом. Якщо не самим собі, то довколишнім людям. А тут цей красень підходить до нашого столу й погрожує нам. Ми довели свою правоту, але хто схоче жити в світі, де ти мусиш остерігатися агресорів, які все життя полюють на тебе? Життя й без того складне, Арчі, а я вже виснажився до краю.
Подальші події складалися з обох частин – перша частина (добра) і друга (не дуже добра). Першою частиною було судове засідання, що проходило більш-менш згідно з прогнозом Макбрайда. Фергюсон здебільшого не відчував страху на суді, і його нутрощі не загрожували знову стати дибки протягом двох із половиною годин, проведених у залі суду, проте йому допомогла присутність Ноя, тітки Мілдред і дядька Дона, а також той факт, що його друзі виявилися такими точними, переконливими свідками, спершу Говард, потім Мона, далі Селія, за нею Лютер і, нарешті, Емі, яка докладно описала свій переляк при загрозливих словах і жестах Джонсона, до того, як було завдано першого удару; посприяв і той факт, що Джонсон під час допиту щиро визнав, що увечері першого липня був п’яний і не пам’ятає, що він робив. Попри це, Фергюсон відчував, що Макбрайд припустився тактичної помилки, спонукавши його розповідати про навчання в коледжі під час свідчення, розпитуючи і про те, як він (студентом) заробляв на життя, і де він навчався у школі (Принстон) і якою була його середня оцінка за курс навчання (3,77), і, навіть якщо Фергюсонові відповіді справили глибоке враження на суддю Бердока, вони безпосередньо не стосувалися справи і могли бути розцінені як упереджений тиск на підсудного. В підсумку Бердок оголосив Джонсона винним в ініціюванні бійки та присудив йому сплатити великий штраф у сумі тисяча доларів, тоді як Фергюсона, першого підсудного, звинуватили в участі в дебоші і присудили йому сплатити п’ятдесят доларів Томасові Грісволду, власникові «Бар і гриль Тома», для компенсації вартості нового стільця та шести склянок. Це був оптимальний результат, цілковите й повне звільнення від тягаря, якого він носив увесь цей час на спині і, коли Фергюсонові друзі й родина зібралися довкола нього, щоб відсвяткувати перемогу, він подякував Макбрайду за його добросовісну працю. Напевне, цей чолов’яга знав, врешті-решт, що робить. Принстонське братство. Якщо вірити цьому міфу, то кожен принстонець був пов’язаний якимись узами з іншими принстонцями різних поколінь, у питаннях життя і смерті і, якщо Фергюсон справді був людиною Принстона, якою, на його думку, він був дотепер, то хто може стверджувати, що Тигр не врятував йому шкуру?
Невдовзі потому, як усі одинадцятеро залишили будівлю суду і вийшли на стоянку в пошуках їхніх авто, Лютер наблизився ззаду до Фергюсона, обійняв його за плечі й промовив: Потурбуйся про себе, Арчі. Я від’їжджаю. Фергюсон ще не встиг відповісти, коли Лютер різко повернувся і швидко попрямував у протилежному напрямку, до свого зеленого «б’юїка», припаркованого біля виходу перед стоянкою. Фергюсон сказав собі: Ось так воно й робиться. Ні сліз, ні широких жестів, ні розчулених обіймів. Просто посади свою дупу в автівку і рушай, сподіваючись на краще життя в сусідній країні. Грандіозно. Але, знову-таки, як можна казати «бувай» країні, яка для тебе вже не існує? Це так, наче потиснути на прощання руку покійнику.
Поки Фергюсон спостерігав, як доросла версія чотирнадцятирічного розбишаки всідалася в авто, в полі зору раптово з’явилася Емі. Двигун завівся, і в останню секунду, коли «скайларк» уже рушив, вона розчахнула дверцята з пасажирського боку і застрибнула в салон.
Вони поїхали разом.
Це не означало, що вона мала намір перебиратися з ним до Канади. Це лише свідчило: прощатися було тяжко, в той момент надто тяжко.
Друга частина подальших подій стосувалася Гордона Девітта й міфу про Принстонське братерство. Обіди для стипендіатів Волта Вітмена проводили щороку протягом першого тижня осіннього семестру, і Фергюсон поки що відвідав два з них, один – як новачок і другий – як другокурсник. Встати з місця для поклону як один із вихідної четвірки першого року навчання, встати, щоби вклонитися, коли їхні ряди на другий рік зросли до восьми, далі обід з трьох страв з куркою в їдальні викладацького клубу, перед яким лунають короткі промови президента університету Роберта Ф. Гохіна та інших службовців Принстона, сповнені надій ідеалістичні заяви з приводу юнацтва Америки та майбутнього країни, саме те, що можна було очікувати на подібних зібраннях, проте Фергюсонові сподобалися деякі з фраз, проголошені Девіттом на першій з цих зустрічей, чи, принаймні, незграбний і щирий стиль його висловлювань, не лише про те, що кожен хлопець заслуговує на шанс, незалежно від його походження, а й власні спогади про прибуття до Принстона як випускника середньої школи, вихідця з незаможної сім’ї і яким недоречним він почувався на початку, і це зачепило струну в душі новачка Фергюсона, який на момент тієї промови прожив у кампусі лише три дні. Наступного року Девітт устав і проголосив майже ідентичну промову – проте з одним вагомим доповненням. Він згадав про війну у В’єтнамі, наголосивши на обов’язку всіх американців об’єднати зусилля, аби відкинути назад хвилю комунізму, і жорстко розкритикував дедалі більшу кількість молодих людей та засліплених антиамериканських лівих, котрі виступали проти війни. Девітт був на боці «яструбів», але чого можна було очікувати від снайпера з Волл-стріт, який змусив мільйони служити в окопах американському капіталу? До того ж він був випускником того самого університету, що дав освіту Джону Фостеру Даллесу та його братові Аллену, двом чоловікам, які вигадали «холодну війну» в ролі державного секретаря та директора ЦРУ за правління Ейзенгауера і, якби ці двоє не вчинили всього того в п’ятдесяті роки, Америка не воювала би проти Північного В’єтнаму в шістдесятих.