Так чи інакше, Фергюсон був радий прийняти гроші від Девітта і, попри всю відмінність у політичних поглядах між ними, він симпатизував йому як людині. Невисокий і кремезний, з густими бровами, ясними карими очима та квадратною щелепою, він енергійно потиснув Фергюсонові руку при їхній першій зустрічі, побажавши всього найкращого в світі хлопцеві, який розпочав свою академічну кар’єру, та вдруге, коли успіхи першого року Фергюсонового навчання були зафіксовані письмово, Девітт назвав його на ім’я. Продовжуй свою успішну діяльність, Арчі, промовив він, я дуже пишаюся тобою. Фергюсон став одним із його хлопців, а Девітт щиро цікавився справами своїх хлопців і уважно стежив за їхніми успіхами.
Наступного ранку після суду Фергюсон попрощався зі своїми друзями з Вермонту і рушив назад до Нью-Йорка. Переживання останніх трьох тижнів виснажили його і змусили багато чого осмислити. Сцена бійки в барі, хвиля насильства в Ньюарку, живі тілесні спогади про кайданки на його зап’ястях, біль у шлунку під час судового засідання, несподіване, але зважене Лютерове рішення розпочати нове життя в Монреалі, і ще Емі, бідолашна, спустошена Емі, що відчайдушно мчала до автомобіля. Про це він також мусив написати книжку, яку, він сподівався, зможе створити, і потрохи він знову заспокоївся і почав знаходити комфорт у своїй кімнаті, за своїм столом та у довгих вечірніх телефонних розмовах із Селією. Одинадцятого серпня мати зателефонувала йому й повідомила, що того дня поштою надійшов лист із Програми стипендій Волта Вітмена. Йому прочитати зміст листа по телефону чи переслати на Східну Вісімдесят дев’яту вулицю? Фергюсон, припустивши, що в листі немає нічого важливого, найімовірніше, повідомлення від місіс Томазіні, секретаря Програми щодо дати й часу наступного вересневого сніданку, попросив матір не хвилюватися й переслати йому лист наступного разу, коли вона поверне на пошту. Минув цілий тиждень, поки лист дістався Нью-Йорка, але вранці того дня, у п’ятницю, вісімнадцятого серпня, Фергюсон вирушив до Вудз-холу автобусом «Трейлвейз» (його «понтіак» був у майстерні на дрібному ремонті), і в результаті, повернувшись від Селії аж у понеділок, двадцять першого числа, Фергюсон відкрив конверт і отримав другий за те літо удар в обличчя.
Лист, як виявилося, був не від місіс Томазіні, а від Гордона Девітта, лаконічний лист від засновника Програми стипендій Волта Вітмена, в якому Фергюсонові повідомляли про те, що Девітт дізнався про низку сумних фактів від колишнього університетського однокурсника, судді міста Бретлборо, штат Вермонт, Вільяма Т. Бердока, стосовно бійки в барі, під час якої він (Фергюсон) зламав людині ніс і, хоча його дії були юридично кваліфіковані як самозахист, з погляду моралі його поведінка гідна осуду, оскільки не можна виправдати факт відвідання ним такого сумнівного закладу, і цей факт викликає тривожне запитання: чи здатен Фергюсон відрізнити добро від зла. Як добре відомо Фергюсонові, всі учасники Програми стипендій Волта Вітмена мали підписати типову клятву, в якій обіцяли діяти як джентльмени в будь-якій ситуації, взяти за обов’язок слугувати зразками належної поведінки та громадянських чеснот і, оскільки Фергюсон не дотримав своєї обіцянки, то його (Девітта) сумний обов’язок повідомити йому про скасування його стипендії. Фергюсон, якщо бажає, може залишатися у Принстоні як студент, що не має академічних заборгованостей, проте його навчання, проживання й харчування вже не фінансуватимуться Програмою.