Якщо вони ставили за мету дискредитувати студентів, то їхня стратегія спрацювала, адже через якусь годину після цього другого поліційного нашестя по цілій країні розповсюдилися фотографії наслідків вандалізму (особливо популярними були фото стін, заляпаних чорнилом), а юні бунтівники стали в очах суспільства дикою ордою хуліганів і головорізів, бандою варварів, єдиною метою яких була руйнація священних інституцій Америки.
Фергюсон знав правду, оскільки був одним із репортерів «Спектейтору», яким доручили розслідувати обставини звинувачення тих студентів у вандалізмі, й те, що він виявив разом із коллегами – під присягою викладачів факультету, – відсутність чорнила на стінах у той момент, коли група професорів увійшла до спорожнілого Корпусу математики о сьомій ранку тридцятого квітня. Після того, як вони вийшли з корпусу, вхід туди був дозволений лише поліції та представникам преси, а повернувшись у будівлю того ж дня, викладачі виявили стіни, заляпані чорнилом. Те ж саме стосувалося столів, стільців, картотек, вікон і пакетів із продуктами. О сьомій ранку усе було в належному стані, а опівдні понищене й понівечене. Не допоміг і той факт, що видавець «Нью-Йорк Таймс» Артур Окс Зульцбергер, був членом ради опікунів від штату Колумбія. Не допомогло й те, що Вільям С. Пейлі, голова телевізійної мережі Сі-бі-ес, та Френк Хоган, прокурор Манхеттенського округу, також входив до ради. На відміну від багатьох своїх друзів, Фергюсон не мав звички шукати закулісних зв’язків, аби взяти участь у потаємних операціях поплічників Нободедді, але як не дивуватися з того, що найвпливовіша газета Америки свідомо спотворила інформацію про події в Колумбійському університеті, а керівництво найвпливовішої телевізійної мережі запросили президента університету Грейсона Кірка виступити в програмі «Обличчя нації», але так і не попросила когось зі студентських лідерів висвітлити зворотній бік справи. Що ж до проблеми законності, то Фергюсон та всі його колеги-студенти на Морнінгсайд-Хайтс знали, що поліція чинила протягом конфлікту і після нього, проте цим ніхто, крім них, особливо не цікавився. Справу закрито.
Того вересня місяця Фергюсон повернувся до колумбійського студмістечка, почуваючись розбитим і деморалізованим. Його стан виснаження і втоми розвіявся внаслідок серпневих тривожних подій, що знайшли відгук: радянські танки увірвалися в Чехословаччину, аби придушити «празьку весну», Дейлі обізвав Рібікоффа гребаним брудним жидом на Демократичній конвенції в Чикаго, а двадцять три тисячі полісменів місцевих, штатних і федеральних сил застосували сльозоточивий газ і кийки до групи молодих демонстрантів і журналістів, що, зібравшись у Грант-парку, кричали хором: Увесь світ це бачить! і відтак Фергюсон розпочав свій старший курс, коли Нью-Йорк проходив ще одне випробування – безладне видовище страйку шкільних вчителів, які протестували проти громадського контролю діяльності Ради шкіл в Оушн-Гіл – Браунсвілі, а потім ще одна сутичка між білими й чорними, расова нетерпимість у її найпотворнішій, найжорстокішій формі – негри проти євреїв, євреї проти негрів, ще більше отруєння атмосфери, а світ звернув погляд у бік Олімпійських ігр, що мали розпочатися в Мехіко-сіті, де поліція розігнала юрбу з тридцяти тисяч протестувальників, студентів і робітників, внаслідок чого двадцять три особи було вбито, а тисячі затримані, і, ще пізніше, на початку листопада, двадцятиоднорічний Фергюсон вперше в житті проголосував, і Америка обрала своїм новим президентом Річарда Ніксона.
Протягом перших шести місяців того навчального року Фергюсон почувався так, наче в чужому тілі і не впізнавав себе, дивлячись на власне обличчя в дзеркалі, і те саме можна було сказати про його мислення: цинічні думки, дратівливий, зогиджений настрій, що не нічим не нагадували його колишню особистість. Врешті-решт, з півночі прийде людина, яка зцілить його від душевної гіркоти, але це станеться аж на початку весни, а от осінь і зима стали для Фергюсона важкими, настільки важкими, що його тіло не витримало, і він опинився в реанімаційній палаті.
Якщо він відмовиться від кар’єри журналіста, то його робота у «Спектейторі» втратить сенс. Уперше за кілька років він зможе вийти зі своєї скляної келії і знову поринути в життя світу, вже не як хронікер діяльності інших людей, а як герой власного життя, яким би проблемним і заплутаним воно не було. Більше ніяких репортажів, проте без кардинального розриву стосунків, адже він симпатизував своїм колегам (якщо він поважав когось із американських журналістів, то це був Фрідмен та інші хлопці зі «Спектейтору»), тож радше, ніж рвати всі зв’язки з газетою, він відмовився від своїх обов’язків асоційованого члена ради і залишився оказіональним оглядачем нових книжок і фільмів, а отже, мав здавати щомісяця один вагомий матеріал, роздуми на такі несумісні теми, як посмертна публікація поезій Крістофера Смарта і новий фільм Годарда «Вікенд», який, на думку Фергюсона, був першим зразком напряму, що він його назвав публічним сюрреалізмом, на противагу приватному сюрреалізмові Бретона та його послідовників, адже два з половиною дні, від обідньої пори п’ятниці до недільного вечора, що зазвичай називаються вікендом, складають приблизно третину тижня в індустріальних та постіндустріальних країнах, як-от Франція і США, так само, як сім чи вісім годин, що їх кожна людина проводить у ліжку, становлять близько третини її життя, а Годардів анархічний, кривавий фільм з розтрощеними автівками та канібалістичним сексом був нічим іншим, як дослідженням масового кошмару, а саме це найглибше западало в душу Фергюсонові.