Через двадцять п’ять хвилин, коли Нора включила крани у ванній в своєму помешканні на Клермонт-авеню, Фергюсон розповів їй, що Бог справді дарував їй чудове тіло, проте, що важливіше, він наділив її почуттям гумору, і, хоча вона вранці відбуває до Аризони, він так хотів би сьогодні одружитися з нею, і, навіть знаючи, що не зможе зробити цього ні тепер, ні будь-коли в майбутньому, він жадає провести кожну хвилину з наступних одинадцяти годин з нею, бути з нею кожної секунди аж до моменту її посадки на літак, і тепер, коли вона така добра до нього, він хоче сказати, що кохає її за це і кохатиме все життя, навіть якщо більше не побачить її.
Ну ж бо, Арчі, – мовила Нора. Кидай свій одяг у куток і залазь. Ванна повна, а ми ж не хочемо, щоб вода вистигла, еге ж?
Листопад. Грудень. Січень. Лютий.
Він і досі перебував у коледжі, проте вже покінчив із ним, кульгаючи до кінця, розмірковуючи, що робити з собою після одержання ступеня. Найперше, треба буде дозволити Нободедді зазирнути йому в анус та обстежити його яєчка, покашляти в пробірку, як це належить і скласти письмовий тест, що виявить ступінь його інтелекту, достатній, аби вмерти за свою країну. Призовна комісія викличе його на службу в армії десь у червні або липні, але він не переймався цим завдяки відсутності двох пальців на руці, і тепер, коли провоєнний Квейкер, автор секретного плану закінчення війни, сидів на троні і розводився про скорочення військових сил, Фергюсон сумнівався, що армійська верхівка почне відчайдушно поповнювати свої підрозділи солдатами без великого пальця на руці. Ні, проблема полягала не в армії, а в тому, що робити потому, як армія визнає його непридатним, і з-поміж багатьох речей, які він уже вирішив відкинути, була аспірантура. Він розглядав таку можливість протягом трьох-чотирьох хвилин під час різдвяних свят разом із батьками у Флориді, але сам акт промовляння тих слів уголос дав йому розуміння того, наскільки його обурювала думка провести ще один день свого життя в університеті, і, тепер, коли лютий от-от мав перейти в березень, термін подачі заявок на вступ закінчився.
Була ще одна можливість: викладання в школі. Уряд закликав залучати молодих випускників коледжів до роботи в бідних кварталах міста, в нетрях верхнього та нижнього Манхеттену, заселеного чорношкірими та латиноамериканцями, напівзруйнованих форпостів зовнішніх міських кварталів, і, принаймні, казав він собі, було щось почесне в тому, щоби відпрацювати тут кілька років, намагаючись відучити дітей від отих розмежувальних бар’єрів, а в процесі навчання, поза сумнівом, від них так само, як вони навчатимуться від нього, містер Білий Хлопчак робитиме свою маленьку справу з метою не погіршити, а покращити стан справ; однак, повернувшись на землю і згадавши про власну неспроможність виступати перед аудиторією, що налічує більше п’яти-шести чужаків, закомплексованість з її паралітичною дією, що кожного разу перетворювало на муку необхідність піднятися з місця для прилюдної промови, а як він зможе впоратися з класом, що налічує тридцять чи навіть тридцять п’ять десятирічних дітей, якщо не зможе видобути з себе ані слова? Ні, він не здатен на таке.
Навіть якби він хотів цього, таке неможливо.
Він уже відкинув журналістську кар’єру, проте десь на другому чи третьому тижні лютого він почав міркувати, чи це рішення не надто поспішне, адже навіть якщо авторитетні урядові видання були не для нього, існувала ще й альтернативна, або підпільна, преса, що останніми роками зміцнилася, і з огляду на розквіт видань «Іст Віллидж азер», «Ліберейшн Ньюз» і «Рет», вже не кажучи про десятки незалежних «жовтих» тижневиків у містечках довкола Нью-Йорка, з їх відчайдушними й безцеремонними писаками, які представили «Віллиж Войз» таким же неповороткого монстром, як стара «Геральд Трібюн», варто було розглянути можливість працювати в одному з них.
Принаймні, вони виступали проти всього того, чого не приймав і Фергюсон, і обстоювали багато реалій, які подобалися йому, але тут ще потрібно було врахувати й низку недоліків, включно з проблемою низьких гонорарів (він мав намір утримувати сам себе і не надто запускати руку у фонд своєї бабусі), і ще більшу проблему становила робота виключно на представників лівого крила (він завше мав надію не просто утвердити людей у їхніх поглядах, а змінити спосіб їхнього мислення), що навряд чи надасть йому наївної впевненості в тому, що він живе в найкращому з усіх можливих світів, проте у світі, де слова «накращий» і «можливий» рідко вживаються в одному реченні, робота, яка б давала йому дохід і не змушувала ганьбити свою честь, звичайно ж, була кращою, ніж відсутність роботи взагалі.