A. I. Фергюсон, професійний репортер «Віклі Бласт», американської біблії опозиціонерів та агресивних шанувальників Фауста, видання для небагатьох вибраних.
За відсутності інших альтернатив, таку можливість варто було серйозно обміркувати.
Отож Фергюсон і далі складав плани на наступних п’ятнадцять – двадцять днів, а відтак настала Ніч Кинджалів, що припала саме на 10 березня 1969 року, через тиждень після його двадцять другого року народження і через чотири дні потому, як він відвідав Джима Фрімена в його помешканні на Західній Cто восьмій вулиці і вручив йому готовий рукопис «Рудоволоски та інших поезій із Франції», занадто об’ємний твір, який він порадив Джимові скоротити в будь-який зручний для нього спосіб і, коли Фергюсон міряв кроками кімнати власного помешкання в ніч на десяте число, складаючи в голові довгого, інтроспективного листа Норі Ковач, він відчув різкий біль у нижній частині черевної порожнини, один із нападів, що останніми місяцями турбували його, однак по десяти-дванадцяти секундах біль не ущух, як це бувало раніше, і за ним прийшов другий, ще сильніший, напад, такий болючий, що його не можна було назвати простим нападом, і по тій другій хвилі почалася справжня атака, кинджали увіткнулися в його нутрощі, двадцять сім списів, що змусили його корчитися на ліжку протягом двох годин, і, чим довше тривав цей біль, тим ясніше видавалося, що в його тілі розривався апендикс чи якийсь інший орган, і це так нажахало Фергюсона, що він змусив себе піднятися, накинув на себе пальто і почвалав до пункту невідкладної допомоги лікарні св. Луки за сім з половиною кварталів. Фергюсон стискав свій живіт і голосно стогнав, хитаючись у нічній темряві, часто зупиняючись, аби спертися на вуличний ліхтар, коли відчував, що от-от впаде, а на Амстердам-авеню не було ні душі, ніхто не потурбувався підійти до нього й спитати, чи він не потребує допомоги, жодного з восьми мільйонів мешканців Нью-Йорка не цікавило, живий він чи помер, а потому він чекав у приймальні півтори години, аж поки його не покликали до кабінету, де молодий лікар п’ятнадцять хвилин ставив йому питання і обмацував його живіт, після чого Фергюсонові звеліли повернутися до приймальні, де він провів ще дві години, і, коли стало зрозуміло, що його апендикс не збирається луснути тієї ночі, лікар знову покликав його і прописав якісь пігулки, порекомендував йому уникати гострих страв, віскі та інших міцних напоїв, остерігатися грейпфрутів і в наступні два-три тижні дотримуватися суворої дієти, а, якщо напад за цей час повториться, він мусить у супроводі якогось помічника прибути до лікарні, і кивнувши у відповідь на зважені й корисні лікареві інструкції, Фергюсон запитав себе: який у біса помічник буде з ним поруч у той момент, коли йому здаватиметься, смерть уже близько?
Він провалявся в ліжку чотири дні, пив ріденький чай, їв маленькими шматочками крекери й сухі грінки, і через тиждень, коли зміцнів достатньо, щоб вийти на роботу, то дізнався, що до них, у редакцію «Спектейтору», з північного штату Нью-Йорк, прибув чоловік на ім’я Карл Макманус для розмови зі службовцями, які мали звільнятися. Члени редакційної ради Фрідмен, Бранч, Мулгауз та інші вже завершили свій річний, від березня до березня, термін і передали папери членам нової ради, а Фергюсон, вільний критик-оглядач, уже подавав останню статтю до друку в «Спектейторі», пересічну, хвалебну рецензію на останню збірку поезій Джона Оппена, опубліковану сьомого березня, за три дні до Ночі Кинджалів. Іронія полягала в тому, що він був єдиним серед старших колег, хто ще носився з ідеєю працювати в журналістиці. Перетруджений, вічно заклопотаний Фрідмен мав намір перезимувати у державній школі на одній з викладацьких посад, які так відлякували Фергюсона. Бранч збирався працювати в медичній школі Гарвардського університету, а Бранч залишався у Колумбійському університеті для написання випускної роботи з історії, проте всі вони прийшли на зустріч, оскільки Макманус ще навесні надіслав Фрідменові листа, в якому високо оцінив роботу службовців «Спектейтору» у «важких умовах», а похвала від Макмануса щось та значила для них. Виконавчий редактор «Рочестер Таймс Юніон» у 1943 році працював головним редактором «Спектейтору», а за минулі з того часу тридцять з гаком років він побував в Іспанії, де описував події громадянської війни, в Азії, де писав статті про тихоокеанські баталії Другої світової війни, вдома він описував «Червону загрозу» в кінці сорокових років, а також рух за громадянські права у п’ятдесяті – на початку шістдесятих років. Потому – тривалий стаж редакторської роботи у «Вашингтон Пост», і тепер, уже протягом півтора року він – головна особа в «Таймс-Юніон», де починав свою кар’єру в тридцяті роки, після закінчення Колумбійського університету. Не зовсім людина-легенда (він не видав жодної книжки і рідко виступав по радіо чи в телепрограмах), проте відомий діяч, людина з вагомою репутацією, що змогла своїм листом на початку травня зміцнити дух виснаженої команди «Спектейтору».