Фергюсон вирушив до Рочестеру в старенькій «імпалі» першого липня, хоча його робота в «Таймс-Юніон» мала початися лише четвертого серпня. Він мав у запасі п’ять тижнів на адаптацію до нового середовища, пошук помешкання та переведення своїх коштів до місцевого банку, провести час із Боббі й Маргарет, почекати на нову відстрочку з призовної комісії, стати свідком виконання даної президентом Кеннеді обіцянки і побачити двох американських астронавтів на поверхні Місяця, продовжити роботу над проектом, розпочатим у Нью-Йорку – переклад поезій Франсуа Війона, і викинути нью-йоркські спогади з цього переліку. Найбільша з найдешевших квартир, яку він спромігся знайти у занедбаному кварталі під назвою Саут-Ведж, комплекс багатоповерхівок у східній частині міста, поблизу річки Дженесі. Улюблена Макманусова гора Маунт-Хоуп була звідси на відстані всього кілька кроків, як і Рочестерський університет та велика трав’яниста територія, що називалася Гайлендським парком, де відбувалося щорічне свято бузку. У цій частині світу ціни були низькими, за вісімдесят сім доларів щомісяця він мав у своєму розпорядженні ввесь третій поверх дерев’яного будинку на Кроуфорд-стріт. Сам по собі будинок не був привабливим, з потрісканими стелями та розхитаними сходами, засміченими водостічними трубами та облупленою жовтою фарбою на фасаді, проте Фергюсонові дісталися три вмебльовані кімнати і кухня, а світло, що лилося з вікон по обіді, діяло на його ментальний стан настільки краще, ніж темрява на нью-йоркській Західній 107-й вулиці, що він був готовий не зважати на вади будинку. Власники мешкали у квартирі на першому поверсі і, попри схильність містера й місіс Краулі до горілки, через яку вони часто затівали сварки вночі, вони завше приязно ставилися до Фергюсона, і так само ставився до нього неодружений молодший брат місіс Краулі, Чарлі Вінсент, ветеран Другої світової війни, який займав другий поверх і жив на щомісячну допомогу по інвалідності, доброзичливий чолов’яга, який тільки те й робив, що палив сигарети, кашляв, дивився телевізор, і ще час від часу вночі в кошмарному сні пронизливо й панічно волав: Стюарте! Стюарте! так що Фергюсон чув ці крики час від часу, через перекриття, і в ці моменти він співчував тому юнакові, якого відрядили воювати до тихоокеанського регіону двадцять шість років тому, щоб він повернувся додому до Рочестера з головою, сповненою нічними мареннями.
Як виявилося, Боббі й Маргарет мали залишити місто до того, як трапилася нагода добряче погуляти разом. Фергюсон одного разу обідав із ними, він спромігся подивитися гру Боббі в матчі за «Червоні крила», проте, коли він прибув до Рочестеру першого липня, команда вже була в дорозі, а чотири дні потому, як Боббі десятого числа повернувся до Рочестеру, приймаючий гравець «Іволг» зламав руку у сутичці з «Нью-Йорк Янкі» під час гри вдома. Потому, як Боббі набрав 327 очок у перші три тижні ігор у лізі А, йому запропонували увійти в склад лідера команди «Балтіморських іволг» і, якби він міг відстояти свої позиції проти всієї Американської ліги, малоймовірно, що він знову грав би на другорядних ролях. Було неможливо не радіти за нього, неможливо не тішитися його кар’єрним зростанням у спорті – і, проте, як не важко було Фергюсонові зізнатися самому собі, неможливо не відчувати радість з приводу їхнього від’їзду.