За останній рік концентричні кола злилися в один чорний диск, довгогральну пластинку з однією-єдиною блюзовою піснею на боці А. Тепер-от пластинку перевернули, і піснею на зворотньому боці виявилася траурна, під назвою «Господи, Тобі ім’я смерть». Мелодія засіла в голові Фергюсона лише через кілька днів потому, як він почав роботу в «Таймс-Юніон», і перший так приплив із Каліфорнії дев’ятого серпня зі словами Чарльз Менсон і вбивства Тейт-Лаб’янки, а трохи згодом він перейшов в іншу тональність – у самогубство в ніч Усіх Святих молодого маршала Блума, одного із засновників «Служби Новин Звільнення», куди Фергюсон серйозно планував улаштуватися одразу після коледжу, – що плавно перейшло в куплет про лейтенанта Вільяма Келлі та бійню в Мілаї у Південному В’єтнамі, а відтак, коли останній рік 1960-х увійшов у свій останній місяць, чиказька поліція зіграла довге стаккато рефрена, розстрілявши «чорну пантеру» Фреда Гамптона, поки той спав собі в ліжку, і ще через два дні потому, коли «Ролінг Стоунз» піднялися на сцену в Альтамонті, аби доспівати пісню до кінця, «Ангели пекла» накинулися на молодого негра, котрий вимахував у юрбі пістолетом, і закололи його на смерть.
Вудсток П. Діти квітів й важковаговики. І поглянь, як стрімко день перетікає в ніч.
Боббі Сіл, прив’язаний до стільця з кляпом у роті за розпорядженням судді Джуліуса Гофмана, коли початкова Вісімка перетворювалася на Сімку.
«Метеорологи» починають атаку камікадзе проти двох тисяч чиказьських копів у Дні люті в жовтні, колишні однокласники Фергюсона, зодягнені у футбольні шоломи й захисні окуляри, бандажі й чашки випинаються зі штанів, приготувалися до бійні, озброївшись ланцюгами, трубами й кийками. Шістьох із них застрілили, сотні заарештовані. Заради чого? «Аби привести війну в дім», – кричали вони. Але ж хіба тієї війни в домі не було?
Ще чотири дні потому: День мораторію на В’єтнам. Мільйони американців відповіли «так», і на двадцять чотири години майже все в Америці зупинилося.
Рівно через місяць після Дня мораторію сімсот п’ятдесят тисяч рушили маршем на Вашингтон, аби покласти край війні; то була наймасштабніша політична демонстрація, яку коли-небудь бачив Новий Світ. Того дня Ніксон дивився футбол по телевізору і заявив народові, що це ні на що не вплине.
У грудні на зборах «метеорологів» у Флінті, штат Мічіган, Бернардина Дорн склала хвалу Чарльзові Менсону за те, що він убив «отих свиней», маючи на увазі вагітну Шарон Тейт та інших, що загинули разом із нею в будинку. Один зі старих друзяк Фергюсона по Колумбійському університету встав і заявив: «Ми проти всього, що «добре й пристойно» в білошкірій Америці. Ми будемо палити, грабувати й знищувати. Ми є породженням кошмарних снів вашої матері».
Відтак вони пішли в підпілля і вже не з’являлися на публіці.
І от Фергюсон, знов у ролі дрібненької точки в центрі найменшого кола, вже не оточений більше Колумбією та Нью-Йорком, і тепер довкола нього «Таймс-Юніон» і Рочестер. Наскільки він міг судити, відбувся порівняно еквівалентний обмін, і тепер, коли над ним уже нічого не нависало (повідомлення про присвоєння йому категорії 4-F прибуло за три дні до його виходу на роботу), робота належала йому, якщо тільки він зможе довести, що заслужив її.
У Рочестері видавалися дві щоденні газети. Обома володіла «Видавнича компанія Ганнет», проте кожна з них мала свою, відмінну мету, власну редакційну політику і різні погляди на життя. Попри свою назву, ранкова «Демократ-енд-Кронікл» була стовідсотково республіканською та пробізнесовою, а от денна «Таймс-Юніон» перебувала радше на ліберальних позиціях, особливо тепер, коли нею керував Макманус. Ліберали, природно, кращі за консерваторів, хай навіть це, зрештою, є іншою назвою центризму, позиції якого щодо політичних проблем Фергюсон навряд чи колись поділяв, але зараз він був задоволений своїми обов’язками – писати кореспонденції Макманусові, а не для «Іст Віллидж Адер», «Рет» чи ЛНС, котра зазнала такого радикального розколу, що розпалася на дві окремі організації – переконаних марксистів у Нью-Йорку та контркультурних мрійників на фермі в західному Массачусетсі, де й покінчив самогубством Маршалл Блум у віці всього лише двадцяти п’яти, він отруївся чадним газом, і з цією смертю Фергюсон почав втрачати віру в окремішній світ крайньої лівої журналістики, котра, як йому іноді здавалося, звихнулася точно так само, як і групки, що відкололися від СДС, і тепер, коли «Лос-Анджелес Фрі Прес» публікувала регулярну колонку, котру писав Чарльз Менсон, Фергюсонові вже не хотілося бути частиною цього світу. Він ненавидів правих, уряд, однак тепер уже він незлюбив і фальшиву революцію крайніх лівих, і якщо це означало, що доводиться працювати на центристську газету на кшталт «Рочестер Таймс-Юніон», то хай буде так. Він мусив з чогось починати, а Макманус пообіцяв надати йому реальну можливість – якщо і коли він покаже себе.