9) До магазину він повернувся о восьмій з невеликим гаком. Скрізь було темно, скрізь було тихо, скрізь – нічне небуття німих телевізорів та поснулих холодильників, такий собі цвинтар примар. Стенлі майже не сумнівався, що згодом пошкодує про те, що робить, що його розрахунки вийдуть йому боком, але інших ідей він не мав, а зараз вже було запізно придумувати нові. Свій бізнес він започаткував, коли йому було вісімнадцять, і протягом останніх двадцяти двох років ця справа стала справою його життя, його єдиного й безцінного життя, і він не міг дозволити Лью та його банді шахраїв знищити його й вшитися непокараними, бо цей заклад був не просто бізнесом, він був життям одного чоловіка, а життям цього чоловіка був магазин, і цей магазин і цей чоловік були одним цілим, тож якщо зловмисники підпалять магазин, то вони підпалять і цього чоловіка. Кілька хвилин на дев’яту. Скільки годин іще ждати? Щонайменше – годину, щонайбільше – п’ять або шість. Надто довго, зважаючи на те, що зайнятися немає чим, треба просто сидіти в кромішній темряві й чекати, поки не з’явиться палій з каністрою бензину та сірниками, мовчки сидіти з битою в руці і сподіватися, що вона виявиться такою ж замашною й дебелою, як і виглядала. Стенлі вмостився на стілець в тильному офісі, на стілець місіс Розен, який стояв неподалік робочого столу в дальньому кутку, звідки крізь вузьке квадратне вікно в стіні між офісом та залом продажів було добре видно під’їзну алею до парадного входу, вірніше, було б видно, якби універмаг не огортала суцільна темрява, але колишній пожежник і нинішній палій напевне матиме при собі ліхтарик, а коли Стенлі почує, як відчиняться парадні двері, то тоді й увімкнеться ліхтар, хоча б і на секунду-дві, але все одно увімкнеться, і він знатиме, де саме в той конкретний момент перебуватиме зловмисник. А негайно ж після цього він увімкне світильники угорі, вискочить з офісу, піднявши биту в руці, і щосили крикне палію забиратися геть. Такий був план. Схрести пальці, Стенлі, сказав він сам собі, а якщо тобі не поталанить, то перехрестися й сподівайся на швидку смерть. А тим часом Стенлі продовжував сидіти на стільці місіс Розен, той стілець мав коліщата і міг обертатися з боку вбік і нахилятися назад-вперед, то був звичайний офісний стілець, придатний для короткочасного сидіння і явно некомфортний для сидіння тривалого, бо воно могло розтягнутися на декілька годин. Однак Стенлі виснував, що чим менш комфортніший стілець, тим краще, оскільки невеликий дискомфорт не дасть йому заснути. Принаймні, так йому здавалося, та поки він сидів біля сірого металевого столу, погойдуючись у стільці місіс Розен, гадаючи, що переживає найгірший момент у своєму житті, що ніколи раніше не почувався він таким нещасним та одиноким, як зараз, що навіть коли йому вдасться пережити цю ніч цілим і неушкодженим, все одно усе решта буде розтрощеним і оберненим на пилюку зрадою його брата Лью, що після цієї ночі його життя зміниться назавжди, бо після того, як він сам зрадить свого брата і зірве його плани, Бернштейн повернеться до своєї колишньої тактики залякування й погроз, і в результаті Міллі та Лью знову опиняться в небезпеці, а коли з ними щось станеться, то це буде на совісті Стенлі, і йому доведеться з цим жити і з цим помирати, але хіба ж він може не робити того, що робить зараз, хіба ж він може дозволити втягнути себе в шахрайську схему зі страховкою й при цьому ризикувати потрапити за грати? Ні, він не може дозволити цим негідникам спалити універмаг, їх треба зупинити, і поки Стенлі про все це думав (а думав він про те ж саме, що й протягом попередніх двох тижнів), він збагнув, що більше не в змозі це зносити, що він дійшов до ручки, виморився, виснажився понад усяку міру, так втомився, що більше не міг сприймати довколишнього світу – тож потроху його очі почали заплющуватися, і невдовзі він кинув силуватися тримати їх розкритими, опустив голову на схрещені руки, які він поклав поперед себе на стіл, і через хвилину-дві заснув.