Майже рік минув відтоді, коли він востаннє був разом зі своїми батьками, і тепер, коли вони цілковито влаштувалися в чужому світі південної Флориди, перетворилися на сонячних істот, засмаглих і на вигляд здорових колишніх північан, що тепер жили й працювали в Безсніжному Краю, прихильників тривалих прогулянок по вкритих піском ділянках землі (мати) і тенісу на свіжому повітрі щоранку з січня по грудень (батько) – і так, Фергюсон був радий знову їх бачити, проте вони обидвоє змінилися за той проміжок часу між його візитами, й ці зміни стали першими, що він помітив, коли увечері в п’ятницю вони зустріли його в аеропорті. Не стільки його мати, можливо, – вона, як і раніше, займалася своєю фотографічною діяльністю в «Геральді», її хлібом не годуй, а дай погомоніти з сином про газетні справи, але останні півроку вона намагалася кинути палити і набрала вагу, фунтів десять-дванадцять, і від цього виглядала якось інакше, і старшою, й молодшою водночас, якщо таке взагалі можливе, а от батько, вік якого наближався до п’ятдесяти шести і такий же міцний, як колись, попри те, вразив Фергюсона: він якось дещо висох, волосся поріділо й посивіло, а ще він ледь шкутильгав, якщо мусив пройти пішки понад п’ятдесяти чи сотні ярдів (розтягнутий м’яз – або ж ноги, що повсякчас боліли), вже не той онімілий й безмовний доктор Манет, що трудився за своїм верстаком, а службовець у відділі приватних рекламних оголошень «Геральда» – робота, яка йому, за його словами, подобалася, і він її навіть начебто любив, але вона перетворила його в неперебірливого Боба Кретчита, і Фергюсон не міг не думати про те, яким тривалим і повільним було падіння від «Домашнього світу братів» до теперішнього стану.
Найкращим днем його візиту з п’ятниці по неділю був останній, коли вони прямували на ситний, непоспішний і пізній сніданок до «Вулфіс» на Клінз-авеню, де апетитні запахи свіжих цибулевих булочок і копченої риби сповнювали зал, поки вони втрьох їли лососину з яєчнею на спомин про бабусю Фергюсона, про яку тривалий час розмовляли, а також про Фергюсонового діда й нині зниклої Діді Брайєнт, але переважно його мати розпитувала про Рочестер і «Таймс-Юніон», хотіла знати все про все, і Фергюсон розповів їм майже все, що міг, оминувши увагою, проте, свій зв’язок з Ненсі Спероне, оскільки це, найімовірніше, не сподобалося б його батькові – сама думка про прогулянки його сина з якоюсь італійською католичкою, поза сумнівом, засмутила б його, а це породило б якісь озлоблені висловлювання про нас-супроти-них, про шварців і шиксів (слова, котрі Фергюсон ненавидів, найпотворніші у всьому лексиконі ідишу), і тому він викинув Ненсі з тем розмови і замість цього розповідав про Макмануса й Данлепа, про те, як Боббі Джордж вибив свою першу кругову пробіжку у великій лізі в Бостоні минулого липня, і тепер через якихось чотири місяці стане батьком, говорив про деякі написані ним статті та про дешеву занедбану квартиру, в якій зараз живе, що спонукало його мати поставити питання, з яким звертаються до своїх дітей усі матері, чи то до малюків, що пісяють у штанці, чи до двадцятичотирьохрічних випускників коледжу: