Через день-два три чверті американських коледжів та університетів оголосили страйк. У протестні дії влилося понад чотири мільйони студентів, і один по одному геть усі коледжі й університеті в Рочестері зачинилися аж до кінця навчального року.
День потому, як Фергюсон здав свій репортаж із Буффало, вони коротко поспілкувалися з Макманусом біля парадного входу до редакції «Таймс-Юніон». Не відриваючи поглядів від вуличного руху, поки палили свої сигарети, обидва неохоче визнали, що немає сенсу друкувати нові нариси про шістдесяті. Восьми цілком вистачає, а дев’ятий і десятий уже не потрібні.
Після того, як у перші дні студентського страйку Ненсі Спероне знайшла собі нового партнера, Фергюсон наступні півроку розтринькав на залицяння до двох різних жінок, що не варто було зусиль, і вони залишаться безіменними, оскільки їх не варто й називати. Фергюсонові не сиділося на місці – він відчував, що, можливо, по півтора роках Рочестера йому вже вистачає, досить йому цього міста малої ліги, і чи не варто йому пошукати щастя деінде, в іншій газеті, а то й узагалі облишити журналістику й спробувати заробляти на життя перекладами, бо, як би не подобався йому шал швидкісної творчості, боротися з французькою мовою п’ятнадцятого століття у Війона, в підсумку, давало задоволення незрівнянно більше, і, попри брак часу, він відполірував непогану першу версію «Малого заповіту» і наполовину написав чорновик «Великого заповіту», не те щоби можна було, звичайно, жити на переклади поезій, однак товста книга прози час від часу могла би підтримати йому штани, а якщо б він навіть ще на якийсь час затримався в Рочестері, хіба не мало б сенсу вибратися з убогої, повної тарганів сміттярки на Крофорд-стріт у якесь краще містечко?
Був січень 1971-го, лютий 1971-го, найтемніші, найзимніші дні року в цій похмурій, зимовій глушині, той час, коли очікувати можна лише чогось невеселого, час фантазій на тему смерті і мрій про життя в тропіках, але щойно Фергюсон замислився над тим, чи не варто поховати себе під горою ковдр і не полишати ліжка наступні три місяці, як його робота в «Таймс-Юніон» знову стала цікавою. У місто повернувся цирк. Рикали леви й тигри, у велетенському шапіто збирався натовп, а Фергюсон поспіхом натягнув на себе костюм канатохідця і поліз угору драбиною, аби посісти своє місце на платформі.
Після стрілянини в Кенті його перевели у відділ загальнонаціонального життя, і він тепер працював під началом чоловіка на ймення Алекс Пітмен – молодого редактора з добрим чуттям і терпимішим ставленням, ніж у Данлепа. За тривалі тижні між травнем і лютим Фергюсон здавав йому десятки матеріалів, проте нічого захопливого настільки, як ті два великих сюжети, що увірвалися в першу половину нового року, котрі, як не дивно, виявилися двома версіями однієї події: зв’язування обвислих кінців п’ятдесятих і шістдесятих, оскільки комусь вистачило сміливості вкрасти секретні документи уряду та оприлюднити їх, а це означало, що, попри хронологічне завершення шістдесятих, вони не закінчилися, а насправді лише починалися – заново. Восьмого березня невідома група невидимих активістів, що йменувалися «Громадянською комісією з розслідування діяльності ФБР», проникла в невелику державну контору в складі двох осіб, у пенсільванському містечку з дивною назвою Медія і поцупила понад тисячу таємних документів. До наступного дня ці папери були надіслані в різні засоби масової інформації по всій країні, викриваючи таємну шпигунську операцію ФБР «КОРАЗПРО» («Контррозвідувальну програму»), котру в 1956 році розпочав Дж. Едгар Гувер, аби зацькувати чотирнадцять чи двадцять шість комуністів, які ще залишалися в Америці, а відтак вона розширилася й почала включати членів організацій, що боролися за громадянські права чорношкірих, виступали проти війни у В’єтнамі, організацій «Чорної влади», феміністських і понад двох сотень організацій «нових лівих», серед них – СДС і «метеорологи». За ними не просто стежили, аби дискредитувати й завадити їхній діяльності, в їхні ряди просочувалися інформатори й agentsprovocateurs, і ось так острах різних психів перед активістами шістдесятих виявлявся правдою. Великий Брат і справді стежив, а за всім цим стояв найзвихненніший, найлояльніший солдат Нободедді, приземкуватий, маленького зросту, Дж. Едгар Гувер, котрий за свої сорок сім років перебування на посаді прибрав до рук таку владу, що президенти тремтіли, коли він стукав у їхні двері. Документи викривали сотні злочинів і сотні підлих ударів, що паплюжили імена невинних людей, але нічого не було гіршого від того, що Гувер вчинив з Віолою Л’юццо, колишньою героїнею одного з матеріалів Фергюсона, детройтською домогосподаркою з п’ятьма дітьми, котра вирушила до Алабами на марш Сельма-Монтгомері, за невинний вчинок – вона відчинила дверцята своєї машини, щоби підвезти чорношкірого – її вбила група ку-клукс-кланівців, причому один із убивць був Гарі Томас Роу, «визнаний інформатором ФБР», а потому Гуверові вистачило необачності написати листа Джонсонові, в якому він повідомляв, що місіс Л’юццо входила до Комуністичної партії та полишила своїх дітей заради того, щоб зайнятися сексом з чорними чоловіками з руху за громадянські права, фальшиве звинувачення з натяком на те, що вона – ворог народу, а отже – заслуговує на смерть.