Через три місяці після скандалу з «КОРАЗПРО» в «Нью-Йорк Таймс» опублікували «Папери Пентагона», і Фергюсон працював над цією темою також, включно з сюжетом, що стояв за сюжетом про те, як Даніель Елсберг потайки виносив папери з будівлі і передавав їх репортерові «Таймс» Нілу Шігену – в такий спосіб колись одіозна «Нью-Йорк Таймс», либонь, каялася за ту брехню, яку публікувала в шістдесят восьмому, зважившись на ризик публікації засекречених документів, яскрава мить в історії американської журналістики, думку про яку поділяли Пітмен, Макманус і Фергюсон, – і раптом уся брехня американського уряду оголилася перед усім світом, та правда, про яку ніколи ні в якому виданні не повідомляли, таємні бомбардування Камбоджі й Лаоса, берегові нальоти на Північний В’єтнам, але попри це і перед цим – тисячі сторінок, на яких описувався поступовий процес, у котрому те, що, здавалося, мало сенс, розвалилося до цілковитого безглуздя.
Відтак цирк знову покинув місто, і Фергюсон упав в обійми Галлі Дойл, двадцятиоднорічної студентки з Маунт-Голіок, що влаштувалася на літо працювати в газету, першої жінки, котру він зустрів після переїзду на північ, якій, можливо, вистачило б сил зруйнувати нарешті чари Емі, особи доволі розумної та проникливої, вихованої в лоні римської католицької церкви, і, однак, розчарованої в її догмах, бо вона не вірила в те, що цнотливиці можуть стати матерями, а мертві – вибиратися зі своїх могил, проте жила із внутрішньою впевненістю в тому, що землю вспадкують лагідні, що чеснота – сама собі нагорода, і що не чинити з іншими так, як ти не хочеш, аби інші чинили з тобою, – розумніший спосіб провадити власне життя, ніж із муками намагатися виконувати заповіді «золотого правила», котре змушує людей перетворюватися на святих і не призводить ні до чого, крім докорів совісті й безмежного відчаю.
Тверезомисляча особа – можливо, навіть мудра. Дівчина мініатюрна, проте не дрібна, п’ять-чотири чи п’ять-п’ять на зріст, із худорлявим, жвавим тілом, бабусиними окулярами, начепленими на ніс, і пронизливо жовтим волоссям, така білявка, що створювалося враження, начебто це Рудоволоска, що цілком подорослішала, проте, як би не приваблювало Фергюсона її золоте волосся, таємниця полягала в обличчі Галлі, котре одночасно було й простим, почергово тьмяним та іскристим. Воно, це обличчя, змінювалося з кожним поворотом чи нахилом її голови: ось золотоволоса мишка, а ось безподобне дівчисько «Білої скелі», он невиразна й майже без ніяких рис, а он осяйна дівчина, від якої захоплює дух, непримітне ірландське личко, котре могло – за одну мить – перетворитися на приголомшливий образ, який тільки й можна було побачити по цю сторону кіноекрану. Як же йому розібратися в цій загадці? Ніяк, вирішив Фергюсон, взагалі ніяк, оскільки єдина відповідь – і надалі дивитися на неї, аби відчувати в собі дедалі приємнішу втрату рівноваги.
Вона виросла в Рочестері й повернулася до міста на літо продавати свій батьківський дім на Іст-авеню, який став зайвим після того, як на початку року її батьки, письменники-фантасти, перебралися до Сан-Франциско. Робота в «Таймс-Юніон» дісталася їй завдяки посередництву старого друга сім’ї і не слугувала ні для чого, крім убивства часу з більшою ефективністю, аніж у бездіяльності, та ще й до того була нагодою заробити трохи додаткової готівки.
Тимчасова помічниця у відділі новин на літо, проте в реальному житті – студентка, яка спеціалізується в англійській мові та біології і яка восени навчатиметься на старшому курсі. Поет-початківець з перспективними планами поступити в медичний інститут, відтак рушити далі й стати психіатром і, нарешті, підготуватися на психоаналітика – все це само собою вражало, проте ще більше враження на Фергюсона справило те, як вона проводила два літніх сезони до теперішнього: шарилася в Нью-Йорку та відповідала на телефонні дзвінки «гарячої лінії» для самогубців на розі Східної Четвертої вулиці та Авеню А.