Поїздки на метро з Йорквіля в Манхеттені до Мідвуда в Брукліні, а відтак назад з понеділка по четвер були настільки тривалими, що Фергюсонові вдавалося читати до занять майже все, сидячи в поїзді. Він не став записуватися до класу з вікторіанського роману до тітки Мілдред, оскільки гадав, що його присутність на заняттях може стати для неї непосильним тягарем, проте коли навесні в коледж повернувся в якості запрошеного лектора дядько Дон – раз у два роки читати семестровий курс з мистецтва біографії, Фергюсон до нього записався. На початку кожного заняття Дон із кулеметною швидкістю читав насичену міні-лекцію, а відтак починалося загальне обговорення, – Фергюсон вважав його дещо незграбним, безсистемним викладачем, проте дядько Дон ніколи не бував нудним чи набундюченим, завше приймав виклик думати спонтанно, бував і веселим, і серйозним, як і за всіх інших обставин де б то не було, а вже який асортимент книжок він задавав їм читати тієї весни – Плутарх, Светоній, Августин, Вазарі, Монтень, Руссо і цей химерний, збуджений у плотському сенсі друзяка доктора Джонсона Джеймс Босвел, котрий у своїх щоденниках зізнавався, що здатен переривати свою писанину на половині фрази, аби вийти на лондонські вулиці й поборюкатися аж із трьома різними шлюхами за одну ніч, та найбільш із цих занять Фергюсона зачарувало читання Монтеня – вперше, і тепер, коли він ознайомився з непокірливими, блискавичними фразами цього француза, він здобув нового вчителя, що став його супутником у його власних мандрах Країною чорнил.
Ось так воно й вийшло, що погане перетворилося на добре. Нокаут від Гордона Девітта, який теоретично мав би його розплющити, – але саме тоді, коли Фергюсон уже починав падати, на ринг вискочило десяток осіб, і вони підхопили його на руки, не встигло його тіло торкнутися підлоги, тітка Мілдред – перша і, що найважливіше, найдужча з-поміж ловців тіл, однак ще й кмітливий дядько Дон, а відтак, один по одному, і всі інші, хто згуртувався довкола нього, коли їм розповіли про цей удар, Селія, його мати й Ден, Ной, Джим і Ненсі, Біллі й Джоанна, Рон і Пег, а ще Говард, що порозмовляв з Нейглом вранці після того, як колишній науковий консультант Фергюсона повернувся до Принстону, і нарешті сам Нейгл – той написав Фергюсонові надзвичайно теплого листа потому, як Говард повідомив йому тривожні звістки про стипендію, запропонувавши допомогти всім, що в його силах, і гадаючи, що, можливо, Сюзан зуміє йому що-небудь здобути в Ратгерсі, і скільки ж усього цей лист означав для Фергюсона: сам Нейгл простягнув йому руку, як друг, і став на його бік, а не на бік Девітта, і ще довга телефонна розмова з Емі й Лютером у Монреалі в поєднанні з тим тривожним поворотом подій, що привів до розколу Говарда з Моною Велтрі, озлоблена словесна сутичка на тему, хто з них несе більшу відповідальність за те, що привів тоді компанію в «Бар і гриль Тома», кожен винуватив у цьому іншого, доки вони обидва не втратили самовладання, і велике їхнє кохання зів’яло так само швидко, як із першим заморозком гине хирлява квітка, а потому, всього через кілька днів після цього, Лютер різко поклав усьому край із Емі, виштовхав її за двері і зажадав, аби вона поверталася до Америки, і от ошелешена й засумована зведена Фергюсонова сестра вже розповідає йому, що Лютер зробив це задля її власного блага, і: Прошу тебе, Арчі, мовила вона, мій любий, звихнений братику, не роби жодних дурниць, типа втекти до Канади, просто стій на своєму, затамуй дихання й молися – і що-небудь добре неодмінно трапиться, і так воно справді сталося завдяки матінці Кураж Мілдред, і, попри сум’яття, яке він пережив у ті дні непевності, Фергюсон відчував, що його так щиро люблять люди, котрих любив він сам, і що одержання стипендії Волта Вітмена, як виявилося, для бадьорості його духу послужило значно менше, ніж її втрата.