Світ ворушився. Усе всюди текло. У крові світу кипіла війна. Ньюарк став мертвим містом на іншому березі річки, закохані палали синім полум’ям, і тепер, коли Фергюсонові видали його відтермінування, він знову повернувся до книги про доктора Нойза і мертвих діток міста Р. По дві години, з шести кожного ранку з понеділка по четвер, а відтак стільки, скільки вийде, з п’ятниці до неділі, попри все більший обсяг домашньої роботи, через яку йому доводилося старанно проходити, аби сплатити свій борг Мілдред, котра розчарувалася би в ньому, якби він почав вихляти і знизив власну успішність. Монтень; Лейбніц; Леопарді; і доктор Нойз. Світ розпадався на частини, і єдиним способом не розвалитися на частини разом із ним було не відволікати мозок від праці – викочуватися з ліжка щоранку й братися за справу, а зійде того дня сонце чи відмовиться сходити – не важливо.
Безкоштовна освіта була благодаттю, однак перед Фергюсоном постало кілька важливих фінансових питань, і в перші тижні осіннього семестру Фергюсон у муках намагався виробити план, котрий не передбачатиме фінансової допомоги від матері й вітчима. Стипендія покривала не лише вартість навчання, а й також його притулок і стіл, а тому він мав змогу тричі на день п’ять днів у тиждень наїдатися вволю безкоштовно, а п’ять днів могли би стати й сімома, якби він так уперто не проводив ці два дні в Нью-Йорку, однак тепер, оскільки він у самому місті й лише в ньому, йому за всі свої трапези й продукти доводилося сплачувати самому, а цього він більше не міг собі дозволити – вже точно після того, як відрахував п’ять тисяч доларів юристові з Бретлборо, і на його рахунку в банку залишалося трохи більше двох тисяч. Він припускав, що зможе перебиватися приблизно на чотири тисячі в рік, що забезпечить йому досить крихт, аби підтримувати скромне існування церковної миші, але ж дві тисячі – не чотири, а в нього все одно лише половина того, що потрібно. Вірний собі Ден запропонував покривати різницю за рахунок щомісячного утримання, на що Фергюсон неохоче погодився, адже врешті-решт він не мав іншого виходу: він знав, що єдиною альтернативою тут було влаштуватися куди-небудь працювати неповний день (припустімо, таке місце він собі знайде), однак тоді буде неможливо продовжити роботу над книгою. Він сказав «так», проте лише від почуття вдячності Денові за двісті доларів щомісяця бути задоволеним таким станом справ Фергюсон не був зобов’язаний.
На початку листопада підмога прийшла, звідки її не чекали, – її джерело можна було в прямий чи непрямий спосіб простежити до його власного минулого, проте водночас те джерело не мало до нього жодного стосунку. За надання йому потрібних коштів відповідали інші люди, тих коштів він не заробляв, однак усе ж відробляв їх, не маючи ані найменшого бажання заробляти гроші, оскільки так само, як письменник не може знати, відлупцюють його чи приголублять, він не міг знати й того, чи приведуть ті години, що їх він просиджує за письмовим столом, до чого-небудь. Усю дорогу Фергюсон не робив з цього приводу ніяких припущень, а тому й ніколи не вимовляв слів писати й гроші в одній фразі, вважаючи, що в процесі праці про гроші мріють лише продажні писаки з Граб-стріт, – гадаючи, що гроші завжди звідки-небудь та й візьмуться, аби підтримати його потяг заповнювати білі прямокутники рядками чорних значків, що збігали донизу, один по одному, проте в абсурдно незрілому двадцятирічному віці Фергюсон зрозумів, що завжди не означає завжди, а просто майже ввесь час, і в тих нечастих ситуаціях, коли похмурі очікування того, що завжди, виявлялися даремними, єдиним природним відгуком на таке благо була подяка богам за їхній випадковий жест прихильності, а потому повертатися до похмурих очікувань завжди, хай навіть від твоєї першої зустрічі з принципом майже ввесь час у тебе й надалі кістки струшуються з силою святого благословення.