Видавництво «Метушня», справжнє, а не самвидав, започатковане Роном, Льюїсом та Енн навесні, випустило свою першу партію видань четвертого листопада: дві збірки віршів (один Льюїса, а інший Енн), переклади Рона з П’єра Реверді і 327-сторінковий епос Біллі «Розтрощені голови». Янгол усього підприємства, колишня дружина першого чоловіка матері Енн, нестримна жінка віком за сорок на ймення Тріксі Давенпорт, організувала шикарну вечірку в себе в дуплексі на Лексингтон-авеню, аби цю подію відзначити, і Фергюсона, разом з майже усіма, кого він знав, на цю пиятику в суботу ввечері теж запросили. У юрбі він ніколи не почувався затишно, від штовханини стількох тіл, що набивалися разом у замкненому просторі, в нього починалося запаморочення, і він ставав німим, але того вечора все чомусь було інакше – можливо, тому, що він так радів за Біллі по стількох роках, скільки він вклав у створення цієї книги, а може, й тому, що його розважало видовище занедбаних, зубожілих міських поетів і митців, котрі тусуються з шишками Іст-сайду, проте з цієї чи тієї причини, а може, з обох, він почувався щасливим від того, що опинився там того вечора, поруч із прекрасною, трішки сором’язливою Селією, яка в натовпі сама почувалася не в своїй тарілці, і от коли Фергюсон обернувся й оглянув цю по саме нікуди набиту й галасливу кімнату, він помітив, як Джон Ешбері самотньо димить в кутку сигаретою «Житан», Алекс Кац попиває з бокала біле вино, Гаррі Метьюз потискує руку високій рудоволосій жінці в синій сукні, Норман Блюм сміється, жартівливо заломлюючи комусь руку за спину, а от ошатно вдягнений, кучерявий Ной стоїть з пухкою кучерявою Вікі Тремейн, а он Говард розмовляє не з ким-небудь, а з Емі Шнайдерман, що прибула на вихідні до Нью-Йорку, і через десять хвилин по приході Фергюсона до нього вже ліктями проштовхувався Рон Пірсон, а миттю пізніше Рон уже обхопив його за плечі й виводив із кімнати, тому що йому хотілося про дещо з ним поговорити.
Вони піднялися на горішній поверх квартири, пройшли коридором, повернули наліво іншим коридором і прослизнули в порожню кімнату, де розташувалась пара тисяч книжок і на одній стіні висіло шість чи сім картин. Дещо виявилося діловою пропозицією – якщо крихітне, неминуче неприбуткове видавництво «Метушня» можна було назвати діловою справою. Як це пояснив Рон, трійця, що керувала видавництвом, проголосувала за те, аби включити Фергюсона у видавничий план на наступний рік – зібрати три його титули, опубліковані в Gizmo Press, і видати їх під однією палітуркою. За їхніми розрахунками, обсяг книжки складе 250 чи 275 сторінок, і підготувати її вони зможуть у наступні вісім чи дванадцять місяців. Що він на це скаже?
Навіть не знаю, відказав Фергюсон. Гадаєш, ці книжки підходять?
Ми б не робили тобі пропозиції, якби вважали їх негодящими, сказав Рон. Звичайно ж, вони підходять. А що Біллі? Хіба його згода не потрібна?
Він уже погодився. Біллі все це й придумав. Він тепер з нами і хоче, щоб і ти був разом з нами.
Ну й хлопака. Я нищу своїх грутів та підбиваю лизоблюдів і знахарів із мого вірного тромблона. Ще ніхто не написав фрази крутіше від цієї.
Я мушу також торкнутися теми грошей.
Яких грошей?
Ми намагаємося працювати як справжні видавці, Арчі.
Не розумію.
Угода, аванс, авторські відрахування. Ти ж напевно чув про таке.
Туманно. В якомусь іншому світі, де мені не довелося жити.
Три книжки в одній, тираж видання – три тисячі примірників. Ми прикинули, що аванс у дві тисячі доларів додасть справі гарного асиметричного звучання.
Не жартуй так, Роне. Дві тисячі мене б урятували. Більше не треба буде жебрати на перехрестях, ніякої милостині від людей, котрим не по кишені давати кошти, ночами вже не пітнітиму. Ради Бога, скажи, що ти не жартуєш.