Відтак прилетів перший із двох потужних ударів, що впали на нього тієї весни.
О дев’ятій вечора шостого квітня, по двох днях після вбивства Мартіна Лютера Кінга, коли в половині великих міст Америки палали справжні вогнища, в помешканні Фергюсона на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці пролунав телефоний дзвінок. Дехто на ймення Аллен Блюменталь бажав поговорити з Арчі Фергюсоном, котре туманно нагадувало йому щось у віддаленому кутку його пам’яті… Блюменталь… Блюменталь… і тут нарешті йому згадалося: Аллен Блюменталь, син Етель Блюменталь, жінки, на котрій останні три роки одружений його батько, невідомий зведений брат Фергюсона, на час весілля йому виповнилося шістнадцять, а тепер, отже, дев’ятнадцять, усього на два роки молодший від Фергюсона – ровесник Селії.
Якщо ви – той Аллен Блюменталь, про якого я думаю, відказав Фергюсон, то ви мій зведений брат (пауза, аби усвідомити розмах цього словосполучення). Привіт, братику.
Блюменталь не розсміявся у відповідь на м’який, проте доброзичливий жарт Фергюсона і не став надарма витрачати часу, а одразу приступив до справи. О сьомій годині того ранку, граючи перед роботою в теніс зі своїм другом дитинства Семом Браунштайном, батько Фергюсона впав і помер від серцевого нападу. Похорони післязавтра у храмі «Б’най Авраам» у Ньюарку, і Блюменталь зараз телефонує за дорученням своєї матері, аби запросити Фергюсона на службу, яку проводитиме ребе Принц, а відтак на поїздку разом із членами сім’ї до кладовища у Вудбриджі на поховання, по якому він може приєднатися до них у їхньому домі в Мейплвуді. Що Блюменталь може передати матері? Так чи ні?
Так, відповів Фергюсон. Звичайно, я приїду.
Стенлі був таким чудовим мужиком, сказав невідомий зведений брат, і голос його, затремтівши, змістився в іншу тональність. Ніяк не збагну, що ж це сталося.
Фергюсон почув, як у горлі в Блюменталя щось перехопило, – зненацька хлопець заридав…
А у Фергюсона сліз, проте, не було. Ще довго після того, як він поклав слухавку, не міг відчути нічого, крім важезної сили, що тиснула йому на голову, десятитонної брили, що скувала його аж до литок і підошв, а відтак, потрохи, ця вага змістилася досередини і змінилася на жах, той жах поповз усім його тілом догори і загудів у венах, а після жаху в нього вдерлася темрява, темрява всередині його і навколо нього, а голос у його мозку казав йому, що світ уже не реальний.
П’ятдесят чотири. І навіть побіжно не глянув на нього по тій безглуздій телерекламі півтора року тому. Не буває нижчих цін, не буває кращого настрою. Уявити лише: звалитися замертво у п’ятдесят чотири.
Жодного разу за всі роки їхнього протистояння й мовчання Фергюсон такого не бажав – і не уявляв собі, як це могло статися. Його вічно підтягнутий і спортивний батько, що не палив і не пив, мав би дожити до глибокої старості, і так чи інакше, на якомусь рубежі в прийдешніх десятиліттях вони з Фергюсоном знайшли б спосіб очиститися від гнилі, що наросла між ними, однак це припущення спиралося на певність у тому, що в них ще багато років попереду, а от тепер ніяких років уже не залишилося, ні дня, ні години, ні найменшої частки секунди.
Три роки незворушного мовчання. Ось що було найгірше, ті три роки і більше жодної можливості це мовчання порушити, ніяких прощань на смертному ложі, ніякої попередньої затяжної хвороби, що могла б підготувати Фергюсона до цього удару, і як дивно, що з того часу, як Фергюсон підписав угоду на свою книжку, він знову дедалі частіше згадував про батька (через грошей, підозрював він, доведення на користь того, що в світі існують люди, готові давати йому кошти за непідзвітну працю зі створення вигаданих історій), і за останній місяць чи близько того Фергюсон навіть обмірковував можливість надіслати батькові примірник «Прелюдій» по виході книги, аби лише показати йому, що він здатен впоратися, обійтися без батька на своїх власних умовах, а також (можливо) – у вигляді жеста першого раунду, котрий, може, й привів би до якогось майбутнього примирення між ними, запитуючи сам себе, відреагує на нього батько чи ні, чи викине книжку одразу чи сяде й напише йому листа, а якщо він справді відгукнеться, треба буде відповісти і йому – та домовитися про зустріч де-небудь, аби раз і назавше все висловити один одному, чесно й відверто вперше в житті, поза сумнівом, лаючись і горлаючи один на одного протягом майже всієї розмови, і варто було лише Фергюсонові програти цю сцену в своєму мозку, вона, загалом, переростала в бійку до крові, вони удвох лупцювали один одного, доки остаточно не знесилювалися і більше не могли підняти рук. Також було ймовірно, що врешті-решт він не надіслав би батькові книжку, але хоча б думав про таке, і це вочевидь щось важило, і вже точно могло служити знаком надії, бо навіть кулачні удари кращі від порожньої відчуженості останніх трьох років. Їхати до синагоги. Їхати на кладовище. Їхати в дім у Мейплвуді. Мізерність і марнота всього цього: вперше зустрітися з Етель та її дітьми – і виявити, що вони справжні люди з ногами й руками, обличчями й пальцями, збожеволіла від горя вдова щосили намагається витримати це випробування з прямою поставою, не холодна особа з весільного фото в «Стар-Леджері», а турботлива, скромна жінка, котра покохала його батька й вийшла за нього заміж, майже напевне терпляча, щедра дружина, либонь, в якомусь сенсі дружина краща для його батька, ніж була поривчаста, незалежна Роза, і, отримавши поцілунок у щоку від їхньої матері, привітавшись за руку з Алленом і Стефанією, котрі вочевидь любили Стенлі більше, ніж коли-небудь його власний біологічний син, – Аллен тепер закінчував перший курс у Ратгерсі й мав намір спеціалізуватися в економіці, що, мабуть, дуже сподобалося б його батькові, розумний хлопець, у хмарах не витає, на противагу його справжньому синові, що розчарував його, той мешкає здебільшого десь на Місяці, і крім другої сім’ї свого батька Фергюсон опинився і серед членів своєї першої родини, дядьків і тіток із Каліфорнії, Джоан і Міллі, Арнольда і Лью, яких Фергюсон не бачив від ранніх років дитинства, і в цій давно втраченій рідні Фергюсона найбільше вразив той химерний факт, що, хоча браття були не надто схожі один на одного, кожен із них по-своєму дуже нагадував його батька.