Гаразд, давай нам ці гроші. І щойно ми їх отримаємо, найперше, що зроблю, це випишу тобі чек на п’ять тисяч доларів.
Чому п’ять тисяч?
Бо стільки тобі треба, аби прожити на них літо й свій останній рік у коледжі. Раніше було чотири тисячі, а тепер стане п’ять. Ти ж чув про інфляцію, правда? Війна вбиває не лише людей, тепер вона починає вбивати ще й економіку.
Та якщо я вирішу, що не хочу залишати собі ці гроші, то там уже більше не буде ста тисяч – залишиться дев’яносто п’ять.
Через рік – не залишиться. У наші дні відсоток на заощадження – шість. До того часу, як ти закінчиш колледж, дев’яносто п’ять тисяч знову перетворяться на сто. Ось що ми називаємо невидимими грошима.
Я й не знав, що ти такий махінатор.
Я не махінатор. Махінатор – це ти, Арчі, проте, якщо не махінуватиму сам, я тебе не наздожену.
Наступним потужним ударом тієї весни стала втрата Селії.
Перша причина: До того часу, як тітка Мілдред витягла Фергюсона з палаючого будинку і знайшла йому новий притулок у Бруклінському коледжі, проминув рік з того часу, як вони із Селією стисли одне одного в обіймах і зважилися на перший поцілунок. Від того поцілунку зародилося кохання, велике кохання, що нині затьмарило собою всі інші кохання з минулого, але того року він також зрозумів, наскільки непросто буває кохати Селію. Залишаючись наодинці з нею, Фергюсон відчував, що вони здебільшого – в гармонії, переважно здатні подолати розлади, що іноді між ними спалахували, тим, що скидали з себе одяг і залазили в ліжко, і низка рясних, похітливих актів зберігала їх у єдності, навіть якщо вони мали різні погляди на те, як їм жити чи задля чого, за їхніми уявленнями, вони живуть. І Фергюсон, і Селія мали стійкі переконання в тому, що зачіпало їх найбільше, проте це «зачіпало» найчастіше стосувалося того, що Фергюсон готувався до майбутнього в мистецтві, а Селія – до майбутнього в науці, і хоча обидвоє щиро захоплювалися заняттями один одного (Фергюсон не сумнівався, що Селія тішиться його роботою, а в Селії не виникало сумнівів, що Фергюсона вражає її колосальний академічний розум), бути один для одного всім у світі повсякчас у них не виходило.
Контраргумент: Між ними тріщина, але не таке вже й широке провалля, аби завадити спробам перекинути через нього міст. Селія читала книги, слухала музику й весело тьопала з Фергюсоном у кіно й на спектаклі, а сам Фергюсон того року вивчав біологію – йому був потрібен ще один курс природничих наук, аби відповідати вимогам успішності, а біологію він вибрав саме через неї – аби оволодіти началами мови, котрою вона розмовляла, і, як він пояснив Селії, щоби глибше поринути в свою книжку, котра, як розуміли обидвоє, може бути написана тільки за умови проникнення в Нойзову царину фізичних тіл, у тканини й кістки недужих і здорових організмів, які його персонаж лікував понад двадцять років медичної практики. Окрім допомоги йому із завданнями до занять з біології, Селія також узяла на себе завдання влаштовувати йому бесіди зі студентами-медиками з Барнарду й Колумбії, з молодими стажерами у госпіталях св. Луки, Ленокс-Гіла та Колумбійській пресвітеріанській лікарні, а також – неоціненну чотиригодинну зустріч з їхнім сімейним лікарем, котрий лікував її з дитинства, Гордоном Едельманом із Нью-Рошелі, невисоким і кремезним, круглогрудим чолов’ягою, котрий спокійно провів Фергюсона курсом історії та щоденної практики своєї професії, ознайомив із драмами, з якими доводилося стикатися за ці роки, і навіть дещо розповів про передчасну смерть брата Селії, пояснивши, що Арті раніше не виявляв симптомів аневризми, а отже, його не піддали небезпечній процедурі ангіографії – у 1961 році єдиного методу дослідження живого мозку, на відміну від надійнішої процедури аналізу мозку мертвого, що відбувався під час розтину. Раніше не виявляв. Інакше кажучи, тоді ніхто не міг нічого вдіяти, а потім прийшов день, коли судинка тріснула, і слова лікаря змішалися докупи й стали іншими, маючи цілком іще значення: Більше не являє.
Через свій роман Фергюсон, крім усього, здійснював похмуру, але необхідну мандрівку літературою самогубства, і, аби від нього не відставати, Селія також прочитала деякі книги, починаючи з філософських, соціологічних та психологічних нарисів і праць Юма, Шопенгауера, Дюркгайма та Менінгера, відтак – численні звіти з далекого минулого й нещодавнього теперішнього, Емпедокл та його міфічний стрибок у полум’я Етни, Сократ (цикута), Марк Антоній (меч), масове самогубство єврейських заворушників у Масаді, опис Плутархом самогубства Катона у «Паралельних життях» (випустив собі нутрощі на очах у власного сина, лікаря й слуг), зганьблений юний геній Томас Чатертон (миш’як), російська поетка Марина Цветаєва (повісилася), Гарт Крейн (стрибнув з борту судна в Мексиканську затоку), Джордж Істмен (постріл у серце), Герман Герінг (ціаністий калій) і, найвагоміше з усіх, – перші фрази «Міфу про Сізіфа: «Існує лише одна насправді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, аби його прожити, – значить відповісти на фундаментальне питання філософії».