Ф: Як гадаєш, Селіє? Має Камю рацію чи ні?
С: Вочевидь, має. Проте, з іншого боку…
Ф: Згоден. Вірогідно, він правий, але необов’язково.
Не все – і не повсякчас, проте більш ніж достатньо, аби спроба вийшла пристойною – можливо, блискучою та довготерміновою, але, на початок навчального року їм і далі було усього лише вісімнадцять і двадцять, і вони успішно поділяли ту думку, що праця первинна, а дозвілля вторинне, і що ніхто з них не має схильності до домашнього життя. Навіть якщо Фергюсонова квартира на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці мала доволі простору для двох, а не для одного, вони б нізащо не замислилися над тим, аби жити разом – не тому, що були надто молодими для клопотів спільного проживання, а тому, що обидвоє були, власне, одинаками, і потребували тривалих проміжків часу на самоті, щоб займатися кожному своєю роботою. Для Селії це означало її заняття в Барнарді, де вона встигала не лише з природничих наук і математики, а й з усіх своїх предметів, що стабільно відносило її до табору зубріння, знавіснілого, цілодобового зубріння спільно з чотирма іншими дівчатами-зубрилами з Барнарду на їхньому другому році навчання, і мешкала вона у великій похмурій коморі на Західній 111-й вулиці, у помешканні, котре знущально називала Монастирем невгамовної тиші. Для Фергюсона вимоги її роботи були так само суворі: виснажлива подвійна праця – старатися якомога краще навчатися в Бруклінському коледжі й водночас намагатися писати роман, котрий з цієї причини просувався повільно, проте ось що ще було доброго в одержимості Селії – вона була налаштована на одну хвилю з його одержимостями, і кілька разів за той рік, по п’ятницях, суботах і неділях, коли вони будували плани побачитися, а, виявлялося, що у Фергюсона раптово з’явилося натхнення писати книжку, вона не ображалася, якщо він в останню хвилину телефонував їй і відміняв побачення, і тоді казала йому, аби він ламав далі й писав, скільки душі завгодно, і щоби не турбувався. Ось у чому справа, зміркував він, – у дусі товариськості, що відрізняв її від усіх інших, кого він знав, адже ніколи не виникало жодних сумнівів, що такі дзвінки в останню мить її засмучували, проте її нутро (сила характеру) було досить міцним, аби зробити вигляд, нібито не засмучують.
Друга причина: здебільшого гармонійна зустріч мізків і тіл, коли вони залишалися сам на сам, але варто їм було лише вийти у світ і змішатися з іншими людьми, життя ускладнювалося. Окрім чотирьох дівчат, з якими Селія ділила квартиру, у неї було небагато близьких подруг, можливо – майже зовсім не було близьких друзів, а тому основою їхнього нещасного світського життя слугувало запливання у світ Фергюсона та випливання з нього, а для Селії то був світ здебільшого чужий, світ, який вона намагалася зрозуміти, проте не могла. У неї не виникало проблем зі старшим поколінням, і мати й вітчим Фергюсона ставилися до неї тепло, вона це відчувала, їй сподобалося на тих двох вечерях, куди їх запросили тітка Мілдред і дядько Дон, а от Ноя й Говарда вона цуралася: Ноя тому, що вважала нестерпними його саркастичні, нескінченні дотепи, а Говарда – бо її зачіпала його поштива байдужість щодо неї. Вона досить непогано зійшлася з Емі та дружиною Джима Ненсі, проте дедалі ширше коло поетів і митців, Фергюсонових друзів, їй набридало і так само викликало відразу, а Фергюсон із сумом бачив, якою нещасною виглядала вона кожного разу, коли їм випадало провести вечір з Біллі й Джоанною, котрі були йому вже близькими, наче кровні родичі, цей сум переходив у докори сумління, і роздратування, коли він спостерігав, як вона терпляче висиджує чергову, довжелезну, звивисту розмову про поетів і письменників із Роном, Льїсом чи Енн, а ще менше вона розуміла, чого це її шляхетний Арчі, глибокий мислитель, отримує таке задоволення, переглядаючи разом із Джоан Крофорд, Бо Джейнардом та його друзякою Джеком Елербі, цими хирлявими хлопчаками не від світу цього, котрі іноді цілувалися в темряві балкону і ніколи не припиняли своє хихотіння, вони всі взагалі забагато сміються, сказала вона, жоден представник цієї публіки ніколи не відноситься ні до чого серйозно, вони нечупари, баламути, занедбані недоноски без жодної мети в житті, окрім того, як вештатися околицями життя й творити мистецтво, на яке нікому не хочеться дивитися, та й ніхто не бажає купувати, і так, визнавав Фергюсон, можливо, це правда, так воно і є, але ж вони – його хлопчики й дівчатка, його доблесні, не озлоблені побратими-вигнанці, і оскільки ніхто з них як слід не вписується в цей світ, вибух реготу час від часу лише свідчить про те, що за таких обставин вони роблять усе можливе.