Контраргумент: До початку нового року (1968-го) Фергюсон усвідомив, що більше не може піддавати Селію спілкуванню зі своїми ганебними товаришами, бо дехто з них – відверті гомосексуалісти, дехто – наркомани й пияки, декотрі – емоційно нестабільні каліки під наглядом психіатра, і навіть якщо декотрі з них – задовільно одружені одне з одним батьки малих дітей, як би він не намагався ввести її в це невеличке товариство звихнених мономанів, вона завше цьому опиратиметься, і замість того, щоб і надалі карати її за небажання супроводжувати його в пошуках товариства інших, він краще звільнить її від зобов’язання бути з кимось іншим, якщо цей інший їй неприємний. Він знав, що це крок не в той бік, і якщо відітнути її від цієї частини свого життя, між ними виникне постійна прірва, та він боявся втратити Селію, а як іще її втримати, якщо не звільнити від таких-от нещасних вечорів з його друзями?
Наступного разу, коли вона залишилася в нього ночувати, він учепився за її слова, а потому щосили делікатно розвинув цю тему. Вони лежали в ліжку, палили одну «Кемел» на двох по дуже задовільній годині під простирадлами й пуховою ковдрою на них, розмовляли про щось незначне, а може, й не розмовляли зовсім (цього він не пам’ятав), можливо, просто дивилися одне на одного, як були схильні робити в такі моменти, кожен насичений іншим і, однак, розтягує цю мить, пестячи оголену шкіру іншого, туди й сюди, жодних слів, окрім того, що Фергюсон розповідає їй, яка ж вона прекрасна – якщо він і справді стільки говорив, – але він пам’ятав, що очі Селії були заплющені, і вона мурчала щось собі під ніс, тихий і м’який немелодійний звук, схожий на муркотіння, розм’якла, довгонога й довгорука жінка-пантера Селія ніжилася на боці й хрипко шепотіла йому, обожнюю, коли ми так, Арчі. Ми удвох, разом на нашому острові, а зовні хлюпочуть хвилі міста.
Я також, мовив Фергюсон. Тому я й пропоную мораторій, заборону на будь-які контакти із зовнішнім світом.
Хочеш сказати, що нам слід запертися в цій кімнаті й ніколи не виходити назовні?
Ні, виходити можна. Але лише удвох. І більше не бігати з іншими людьми.
Мене це влаштовує. Що мені до інших людей?
Є лише одна проблемка. (Пауза, щоб затягтися сигаретою й обдумати те, як це сказати, аби її не засмутити.) Нам доведеться бачитися трохи рідше.
А це чому?
Тому що ті люди, яких ти не сприймаєш, – не ті, яких не сприймаю я.
А про яких людей ми говоримо?
Про тих, котрих я нав’язую тобі. Біллі Бест, Говард Смол, Ной Маркс, Бо Джейнард – уся ця банда неприйнятних.
Я не проти них, Арчі.
Може, й ні, але ти й не за них, і не розумію, задля чого тобі з ними й надалі миритися.
Ти це кажеш для мене чи для себе?
Для нас обох. Я просто не можу бачити, як ти поринаєш у ці свої відрази.
Я знаю, ти намагаєшся бути милим, але ти вважаєш мене недоумком, правда? Закомплексованою, буржуазною дурепою.
Саме так. Дівчина з суцільними п’ятірками і запрошенням повернутися до Вудз-холу на літо неодмінно має бути недоумкуватою дурепою.
Але ж вони твої друзі. Я не хочу тебе підводити.
Вони мої друзі, проте ніде не сказано, що вони мусять бути й твоїми друзями.
Це якось сумно, не так?
Та не дуже. Це просто новий розклад, от і все.
Я говорю про рідше, про те, що нам доведеться менше бачитися разом.
Якщо якість цього «менше» – вища, ніж у того «більше», що в нас із тобою зараз, то це «менше» компенсуватиме ті знудьговані години, які я потратив, спостерігаючи за твоїми стражданнями поруч із тими людьми, і «менше» в підсумку здолає «більше», і «менше» насправді й стане «більше».
Вони звикли до нового ритму: лише вихідні, два кінці дня, вечори й ночі у вихідні, або п’ятниця й субота, або ж п’ятниця й неділя, або субота й неділя, за винятком тих нечастих п’ятниць, субот чи неділь, коли Фергюсон телефонував, аби скасувати побачення в останню хвилину, що давало йому свободу взаємодіяти з одним чи більше неприйнятних – у той вечір на вихідних, котрий він не ділив із Селією, не кажучи вже про буденні вечори, якщо його не завантажували домашньою роботою для вишу, приблизно один вечір із чотирьох, коли він вечеряв із Біллі й Джоанною в них удома далі по вулиці, і вони розмовляли про письменників, політику, фільми, митців і спорт, а самі почергово тримали на руках однорічну Моллі і гралися з нею, старший брат Біллі Бест, котрий повірив у Фергюсона найпершим з усіх інших і був його єдиним другом-прозаїком в акваріумі поетів, де він зараз плавав, лише він один міг доганяти аргументи Фергюсона щодо того, чому Фланері О’Конор і Грейс Пейлі – стилісти більш зухвалі й винахідливі, аніж Беллоу, Апдайк чи будь-який інший американець, за винятком хіба що Болдвіна, і от у такий спосіб Фергюсон спромігся не втратити зв’язку з Бестами, Ноєм, Говардом, трійцею «Метушні» чи з будь-ким із необхідних, хто утримував його в цьому світі на якорі. Так, було якось сумно, як висловилася Селія, проте через місяць, а відтак і по другому місяцеві нового розкладу він відчув, що в них це виходить краще, дихання стало вже не таким переривчастим, оскільки вже не треба було миритися з численними побічними подразниками, і все ж Фергюсон розумів, що попереду в них дуже багато праці, що дрібна проблема, яку він вирішив, – дрібниця проти більшої перешкоди: він занадто ховає себе від неї, і якщо не знайде в собі сил відкритися Селії й розповісти їй усе, що має розповісти про себе, то рано чи пізно знищить їхнє майбутнє і в підсумку опиниться біля розбитого корита.