Сталося так, що до Колумбії того дня Фергюсон не зовсім дістався. Міський автобус номер 4 ішов з Іст-сайду до Вест-сайду по 110-й вулиці, відомій також як Катедрал-парквей у кварталах між Західною Центрального парку та Ріверсайд-драйвом, і коли автобус дістався перехрестя Бродвея і 110-ї вулиці, Фергюсон вистрибнув і рушив пішки на північ до студмістечка на 116-й вулиці, але, щоб дістатися туди, йому спершу треба було проминути той квартал, де мешкала Селія, на Західній 111-й між Бродвеєм та Амстердам, і, як не дивно, проминаючи 111-у і прямуючи до наступного перехрестя, він раптом помітив саму Селію, Селію у широкій синій спідниці й рожевій блузці, десь за півквартала попереду, яка теж прямувала на північ, поза сумнівом – на шляху до Кулінарної Кімнати у Ферріс-Бут-холі. Те, що Селія була не одна, його не стривожило, хай навіть із нею поруч ішла не якась із її сусідок по кімнаті в Барнарді, а йшов чоловік, у цьому випадку двадцятидвохрічний хлопець на ймення Річард Смолен, в котрому Фергюсон пізнав одного зі студентів-медиків з Колумбії, з яким він розмовляв ще в жовтні, коли Селія влаштовувала йому співбесіди, аби допомогти в написанні його роману, а оскільки Смолен був із Нью-Рошелі та грав у бейсбол і баскетбол в одних командах з Арті в дитинстві, Селія знала його все життя, так чого б це Фергюсонові відчувати навіть найменшу заздрість чи небезпеку при виявленні того, що Селія йде містом на північ зі старим знайомим? Він прискорив кроки, аби наздогнати їх. Проте не встиг наблизитися на відстань вигуку, як Селія та Річард Смолен зупинилися посеред тротуару, обійнялися й почали цілуватися. То був пристрасний поцілунок, тривалий, похітливий поцілунок чистого й нестримного бажання, і наскільки Фергюсон, що стояв на тротуарі всього за якихось двадцять кроків від того місця, де вони обіймалися, міг судити, то був поцілунок закоханих.
Якщо це було кохання, припустити можна було лише одне: вони щойно вийшли з помешкання Селії, де проводили останні невідомо скільки годин, качаючись по ліжку Селії, і тепер, знову натягнувши весь одяг, рухалися назад на північ до Колумбії, аби готувати сандвічі для студентів у захоплених тими корпусах, залишкове світіння їхнього блаженства похіття палало ще так яскраво, що вони не могли утримати при собі руки, мацали одне одного, і їм хотілося ще й ще.
Фергюсон розвернувся і пішов на північ.
Епілог: Він вирішив не телефонувати, а вона подзвонила йому лише в понеділок – розповісти йому про Смолена (що для нього було вже не новиною) і повідомити, що між ними усе закінчено. Мовчазні вихідні, протягом котрих він дійшов висновку, що в цьому лихові винен винятково він сам, а Смолен – не стільки причина його неприємностей, скільки їх симптом, і тому, що він з нею повівся нечесно з самого початку, то й заслуговував на те, щоб його полишили. Селія-прекрасна. Селія і множинне марення про те, аби торкнутися Селії і скласти її тіло у своє власне. Але сексу тут було недостатньо. Здавалося неймовірним дійти до цієї думки, проте сексу мало, та й майже все інше в них було не так. Він захотів кохати її, але то було не кохання, а якийсь різновид огидної й непростимої дурні, тому хай іде зі своїм гарненьким хлопчиком-медиком, сказав він собі, хай звалює зі своїм майбутнім фахівцем із сердечних захворювань та нинішнім другом сердечним назад у вихор Колумбії, оскільки полум’я там і досі ширилося, а Фергюсонові настав час відпустити її вихор від себе, і нехай без нього іде з його життя на своє наступне місце.
У подальшому більше ніхто з головних героїв «Історії Фергюсона» не падав замертво на тенісних кортах чи деінде, і ніяких кохань більше не знаходилося, не втрачалося і навіть не розглядалося. Повільне, знуджене літо з його романом – він почав писати другий з двох частин, майже на ввесь день запираючись у себе в квартирі-студії, а увечері ні з ким не бачився, крім Біллі й Джоанни та Ноя, котрий зараз був у місті, працював актором у своєму першому професійному фільмі, проте Ной був зайнятий, і виснажений, і йому на Фергюсона майже не вистачало часу, хіба що на вихідних. Усі інші розбіглися – жили на природі в сімейних бунгало або орендували хижки на півночі штату Нью-Йорк і в Новій Англії, або ж прокладали низькобюджетну стежину різними містами й місцевостями в Західній Європі. Як завше, Говард жив на фермі у своїх вермонтських дядька й тітки, тільки цього разу з ним була Емі, і вони вдвох вже обговорювали плани на життя після коледжу, яке розпочнеться всього за рік, і, гадаючи, що Говард спроможеться уникнути призову, обидва подумували про аспірантуру: Говард з філософії, а Емі з історії Америки, а ідеальним вибором була б Колумбія, де вони могли б оселитися разом у помешканні в Морнінгсайд-Хайтс і стати городянами Нью-Йорка. Знову й знову Говард та Емі прохали Фергюсона приїхати до них у Вермонт, але кожного разу Фергюсон знаходив привід, аби не вирушати в ці мандри. Вермонт для нього населений привидами, казав Фергюсон, і він досі не знає, чи готовий повернутися туди, або ж він надто поринув у свій роман, аби помислити про виїзд з Нью-Йорка, або ж його скосила літня застуда і він не здатен нікуди їхати, та навіть проказуючи все це (що частково було правдою), він розумів: більша правда тепер полягає в тому, що тепер, коли він втратив Селію, у нього в думках знову постала Емі, вічно втрачена і кохана Емі, котра його ніколи не хотіла й ніколи не захоче, а вписуватися у пейзаж її щастя з його неофіційним зятем – це значно більше того, з чим він міг би зараз упоратися. Не те щоб того літа він перестав думати про Селію, але та приходила йому в голову рідше, ніж він гадав, і коли перший спекотний місяць перетік у другий спекотний місяць, Фергюсон уже відчував мало не радість від того, що вони вже не разом, начебто чари зруйнувалися, і він повернувся до себе самого, а не до якогось вигаданого чи хибного видіння себе, попри те, що в літній спекоті з ним знову був Арті, смерть Арті та смерть його батька – ті спогади, на котрих він найбільше зациклювався, поки сидів у розжареній кімнатці й кровоточив словами своєї книги на папір, а щойно питання про його спадкоємство в кінці квітня цілковито владналося (не звичайна спадщина, як з’ясувалося, а кошти від полісу страхування життя, що скасовувало необхідність сплачувати які б там не було податки на спадщину), він узяв у Дена п’ять тисяч доларів і тепер із нездоровим подивом спостерігав, як із плином місяців дев’яносто п’ять тисяч повільно повзуть назад до початкових ста тисяч. Невидимі гроші, казав тоді Ден. Фергюсон називав їх примарними грошима.